Батьки нареченого вирішили прикинутися бідняками й у такому вигляді прийшли на знайомство з родиною нареченої. Та подальші події стали для них цілковитою несподіванкою……

Валентина Мирославівна слухала молодшого сина так, ніби кожне його слово падало на неї важким каменем. Павло стояв перед нею радісний, схвильований, майже сяяв, а вона насилу втримувала обличчя спокійним. Він говорив про весілля так просто, ніби йшлося про найприроднішу й найщасливішу подію в житті родини. Та для Валентини ця новина прозвучала майже як біда.

— Мамо, ти мене чуєш? — Павло усміхнувся, не помічаючи, як у неї напружилися губи. — Ми з Мартою хочемо влаштувати зустріч. Її батьки, ви з татом… Посидимо разом, познайомитеся, поговоримо про весілля. Ви ж не проти?

Вона не відразу знайшла відповідь. Майбутню невістку Валентина ще жодного разу не бачила, але вже наперед знала, що та їй не підходить. Проста дівчина з сільської родини — хіба про такий шлюб вона мріяла для свого сина?

— Мені треба обговорити це з батьком, — вимовила вона нарешті, намагаючись, аби голос звучав рівно. — Потім скажемо, коли зможемо.

Павло кивнув, поцілував її в щоку й пішов, а Валентина ще довго сиділа нерухомо. Усередині в неї підіймалася стара, давно знайома тривога. Вона сама виросла далеко від великого міста, в бідній хаті, де все діставалося тяжко. З тих років у неї лишилася не ніжність, а глухе роздратування: до тісноти, до вічної економії, до грубуватих сусідів, до розмов про те, як дотягнути до зарплати. З ранньої юності вона вирішила, що вирветься з цього життя й ніколи не озирнеться назад.

Їй це вдалося. Переїхавши вчитися до великого міста, вона познайомилася з Ігорем Семеновичем — спокійним, упевненим чоловіком із заможної родини, звиклої до добрих манер і достатку. З ним у Валентини почалося нове життя, у якому вона старанно викреслила все, що нагадувало про минуле, навіть власних батьків. З роками вона оточила себе людьми «свого рівня», як любила казати, і дедалі більше боялася знову опинитися поруч із тими, від кого колись утекла…