Начальник виправної установи наказав негайно привести ув’язнену до себе в кабінет. Коли вона вийшла звідти, ледь трималася на ногах…

Через деякий час він подав на розлучення. Потім одружився з молоденькою помічницею. А згодом зробив так, що Вероніка втратила право повернутися до квартири, яку колись вважала своїм домом. Дітей у них не було. Раніше вона через це плакала, а тепер інколи думала, що, може, доля хоча б у цьому її пожаліла.

Весняне сонце яскраво лягало на ґрати вікон. Начальник установи Аркадій Павлович Зорін сидів у себе в кабінеті й машинально тягнувся до чашки міцної кави. Він любив цей напій майже з благоговінням, але того дня навіть кава не допомагала.

Від ранку все йшло шкереберть, а ближче до обіду ситуація остаточно злетіла зі звичних рейок. Аркадій Павлович кілька разів стримано вилаявся, підвівся з-за столу й різко вийшов у коридор.

— Лаврову сюди! Терміново! Швидко! — гаркнув він охоронцеві. — Чого стоїш?

В іншому крилі, у медичному блоці, на каталці лежала бліда молода дівчина. Аркадій Павлович тримав її за руку й намагався говорити спокійно, хоча сам ледь не втрачав самовладання.

— Потерпи, рідна. Все буде добре.

Він погладив її пальці й відійшов до вікна, щоб не заважати лікарям. Начальник медчастини обернувся до нього й твердо промовив:

— Аркадію Павловичу, вийдіть. Зараз ви нам нічим не допоможете. Все, що могли зробити, ви вже зробили. І не треба сперечатися. Тут зараз розпоряджаюся я.

Зорін мовчки кивнув. Зсутулившись, ніби в одну мить постарівши на десять років, він вийшов із хірургічного кабінету….