Начальник виправної установи наказав негайно привести ув’язнену до себе в кабінет. Коли вона вийшла звідти, ледь трималася на ногах…

Перед очима все пливло. Він бачив, як охоронець привів Вероніку Лаврову, як медсестри квапливо перегукувалися, як за дверима почалася метушня. Потім повільно побрів до себе.

На операційному столі лежала його єдина племінниця. Він оберігав її як міг, намагався пом’якшити їй покарання, перевів ближче, щоб тримати під наглядом. Більше він нічого зробити не міг. Закон вона порушила, і він, хоч як любив її, розумів це.

— Проклятий стелаж, — думав він, сидячи в кабінеті й стискаючи долоні. — Ну навіщо Лізі знадобилося туди лізти? Чому саме з нею?

Понад годину лікарі боролися за життя дівчини. І перемогли.

Вероніку після здавання крові відвели до лікарняної палати. Їй треба було полежати під наглядом. Як донорові, їй видали ситнішу порцію і невелику плитку дешевого шоколаду.

Вона лежала на вузькому ліжку й дивилася в стелю. Думки, важкі й чіпкі, знову потягли її в минуле.

«Що ж ти, Максиме? Не вийшло з тебе бути вірним чоловіком? А ж аварія сталася саме взимку. Отака гірка насмішка. Ти обіцяв мені життя до старості, обіцяв померти в один день. А сам утік першим, щойно стало страшно».

Із сусідньої кімнати долинали голоси медиків.

— Група рідкісна, ще й резус негативний, — говорив хтось. — Пощастило, що донор знайшовся. Інакше дівчину могли б не витягти…