Начальник виправної установи наказав негайно привести ув’язнену до себе в кабінет. Коли вона вийшла звідти, ледь трималася на ногах…

Вероніка заплющила очі. Тепер життя тієї дівчини було пов’язане з її кров’ю. І чомусь від цієї думки стало не легше, а тихіше.

За добу її повернули до барака. Все знову потекло заведеним порядком.

Племінницю начальника за кілька тижнів виписали з медчастини, а невдовзі вона взагалі вийшла на волю. Після цього Аркадій Павлович вирішив: Вероніку Лаврову треба подати на дострокове звільнення. Вона ж тоді сама ризикувала здоров’ям, щоб урятувати чуже життя.

Він не любив залишатися в боргу. А перед цією жінкою борг у нього був.

За два місяці надійшла позитивна відповідь. Вероніку звільнили.

Ту мить, коли ворота зачинилися за її спиною вже з іншого боку, вона запам’ятала назавжди. Повітря здавалося іншим. Небо — вищим. Навіть випадкова бездомна кішка, що шмигнула повз, викликала в неї таке розчулення, що Вероніці захотілося нахилитися й притиснути її до себе.

Вона ще не знала, що зовсім скоро сама опиниться такою самою: вільною, але нікому не потрібною.

Насамперед Вероніка поїхала додому. Про розлучення вона знала. Але про те, що Максим позбавив її останнього прихистку, навіть не здогадувалася.

Він відчинив двері й зблід так, ніби побачив привида. Вероніка дивилася на нього спокійно. У цій людині завжди жила боягузливість, але тепер вона проступила особливо виразно — в очах, у губах, у незграбному мовчанні.

— Ти мене навіть усередину не пустиш? — спитала вона. — Я вийшла, Максиме. Мені нікуди йти.

Із кімнати почувся молодий жіночий голос:

— Любий, хто там?

У коридор вийшла симпатична дівчина в сорочці, яку колись сама Вероніка вибирала чоловікові. Та сорочка сиділа на незнайомці так вільно, ніби давно стала частиною нового життя, у якому для колишньої дружини місця вже не було.

— Дорога, йди до кімнати, я зараз, — швидко сказав Максим…