Начальник виправної установи наказав негайно привести ув’язнену до себе в кабінет. Коли вона вийшла звідти, ледь трималася на ногах…

Першу ніч вона провела на лавці в парку. Під голову поклала сумку, накрилася курткою, підтягнула коліна до грудей і намагалася не думати.

Так минули літо й початок осені. Вдень вона підробляла на складі, бралася за будь-яку важку роботу, а ввечері поверталася до своєї далекої лавки в самому кутку парку. З кожним днем ночі ставали холоднішими. Вона застудилася, голос захрип, тіло ломило від сирості.

«Мені б нормально помитися, зігрітися, вигнати цю хворобу», — думала вона, перебираючи останні дрібниці.

Але невдовзі робота на складі закінчилася. Грошей, яких ледве вистачало на просту їжу й рідкісну можливість привести себе до ладу, більше не залишилося.

Якось Вероніка йшла підземним переходом і раптом відчула, як земля йде з-під ніг. Звуки змазалися, світ розплився, і вона провалилася в темряву.

Коли свідомість повернулася, над нею схилилося знайоме обличчя. Блакитні очі, розсип веснянок, схвильований погляд.

«Я її знаю, — спробувала згадати Вероніка. — Де я її бачила?»..