Начальник виправної установи наказав негайно привести ув’язнену до себе в кабінет. Коли вона вийшла звідти, ледь трималася на ногах…

— Пробач, нічого особистого, — додала Сабіна. — Хочеш, ми тобі зачіску зробимо? Макіяж? Безкоштовно.

— Ні, дякую, — сухо відповіла Вероніка. — Обійдуся.

Вона пішла до виходу. Сабіна наздогнала її майже біля дверей.

— Віро, ну не ображайся. Якби я могла, я б допомогла. Ти ж знаєш, ти мені не чужа, але…

— Удачі тобі, подруго, — всміхнулася Вероніка й вийшла.

Це була остання людина з минулого життя, на яку вона розраховувала.

«Значить, заслужила, — думала вона, крокуючи вулицею. — Доросла жінка, а розуму так і не нажила. Ні справжніх друзів, ні чоловіка. Тільки порожні обіцянки й чужа молода дружина за моїми колишніми дверима».

І раптом думка вдарила гостро й холодно:

«Я тепер бездомна».

Перед очима спливла та сама смугаста кішка біля воріт. Вільна, але нічия.

«От тобі й знак. Мені тоді показали моє майбутнє. Там, за ґратами, хоча б був дах. А тепер куди?»

Вечір опустився швидко. Засвітилися ліхтарі, вітрини спалахнули яскравими вогнями, вулиці наповнилися чужим життям. Вероніка зупинилася перед склом магазину й подивилася на бездоганний манекен.

«Розбити б це скло, — майнуло в неї. — Забрали б за хуліганство, посадили б у камеру. Хоч переночувала б у теплі».

Але вона не розбила. Просто пішла далі…