Начальник виправної установи наказав негайно привести ув’язнену до себе в кабінет. Коли вона вийшла звідти, ледь трималася на ногах…

— Ой, слава всьому доброму, отямилася! — заторохтіла дівчина. — Ти так мене налякала! Я йду, дивлюся — ти просто на очах сповзаєш додолу.

Вероніка спробувала підвестися. Дівчина допомогла їй встати, а потім раптом уважно вдивилася в її обличчя.

— Зачекай… Я тебе знаю. Ти Лаврова? Вероніка Лаврова?

— Так, — хрипко відповіла жінка. — А ти хто?

— Я Ліза. Племінниця Аркадія Павловича. Пам’ятаєш?

Вероніка завмерла.

— Ти мені кров здавала, — вигукнула Ліза. — Оце так зустріч! Я ж тебе шукала. Дядько сказав, що тебе звільнили достроково. Я поїхала за старою адресою, а там якась худа дівка відчинила. Сказала, що ти там не живеш, і гадки не має, де ти. А твій колишній узагалі пригрозив, що поскаржиться куди треба, якщо я ще раз з’явлюся. Слухай, як ти з ним жила? У нього ж на обличчі написано, що він слабак.

Вона говорила швидко, збивчиво, ніби боялася, що Вероніка знову зникне.

Та поправила одяг, підняла сумку й рушила до виходу.

— Дякую за турботу, — кинула вона на ходу.

— Зачекай! Ти куди?

— Не знаю. Куди ноги понесуть.

Ліза раптом зупинилася, подивилася на її сумку, на змучене обличчя, на стару куртку.

— Ти на вулиці живеш?..