Начальник виправної установи наказав негайно привести ув’язнену до себе в кабінет. Коли вона вийшла звідти, ледь трималася на ногах…

Вероніка промовчала.

— Зрозуміло, — сказала Ліза тихіше. — Так не піде. Сьогодні ночуєш у мене. Завтра думатимемо, що робити. Все, ходімо.

Вона забрала в ослаблої жінки сумку й повела її додому.

Квартира Лізи виявилася просторою, світлою, простою, але затишною. Тут не було розкоші, зате відчувалися тепло і смак.

— Віро, ось твоя кімната. Розташовуйся. У ванній чисті рушники й халат. Іди, відігрійся як слід. Там усякі шампуні, креми, бери що хочеш. А я тим часом приготую поїсти.

За всю дорогу Вероніка майже не говорила. Ліза говорила за двох і чудово розуміла: ця жінка вичавлена до останньої краплі. Їй зараз потрібні були не розпитування, а тиша, гаряча вода й їжа.

Поки Вероніка була у ванній, Ліза чистила картоплю й думала про те, як жорстоко вулиця змінює людей. У виправній установі Вероніка навіть у простому одязі виглядала вродливою. А тепер життя пройшлося по ній грубо, залишивши сліди на обличчі, у рухах, у погляді.

Дзвінок у двері змусив Лізу здригнутися. На порозі стояв її старший брат Кирило.

— Привіт, сестричко. А що це в тебе за запах? — він скривився й зазирнув у коридор. — Ти що, цілий натовп бездомних годувала?

Потім помітив стару куртку Вероніки.

— Це від неї?