Наречений вважав, що мої батьки оплатять майже всю квартиру, аж поки мама не сказала того, чого він точно не очікував.

Мирослава прикрила рот долонею. Продавець-пенсіонер кашлянув і зробив вигляд, що розглядає край столу. Роман Ярославович лишався цілком серйозним, але в його нерухомості було щось промовисте.

Оксана Миронівна спершу не зрозуміла. Потім до неї дійшло: чужими коштами половину квартири отримати не вдасться. Обличчя її налилося темним рум’янцем.

— Та що ви собі дозволяєте? — голос зірвався на вереск. — Ми домовлялися навпіл!

— Платити навпіл, — чітко сказала Марина. — Саме так звучала домовленість. Ви її порушили не в коридорі, не вдома за чаєм, а тут, при нотаріусі.

— Це знущання! — Оксана Миронівна вдарила долонею по столу. Купюри підстрибнули. — Ми останні гроші принесли!

— Останні на проїзд? — тихо уточнила Марина, і в її голосі вже не було ні болю, ні розгубленості. — Богдане, припини робити вигляд, що не розумієш. Твоя мама хотіла, щоб мої батьки оплатили майже все, а ти отримав половину власності. Ти сидів і чекав, що це спрацює.

Богдан схопився так різко, що стілець поїхав назад.

— Ти нас принижуєш! При чужих людях! Мама заради нас старалася!

— Ні, — Марина підвела на нього очі. — Вона старалася отримати чуже. А ти не заперечував.

Ці слова влучили точніше за будь-який крик. Богдан розкрив рота, та не знайшов, що відповісти. У кімнаті стало незручно всім, окрім Лариси Андріївни. Вона сиділа спокійно, ніби наперед знала: правді не потрібна гучність.

Оксана Миронівна згрібла свої купюри, запхала їх назад у сумку й знову вдарила кулаком по столу.

— Жадібні! Розрахункові! У вас тільки гроші в голові! Ніякого сімейного тепла, ніякої душі! Нашої ноги не буде у вашій брудній конурі!

— У тій самій квартирі, яку зранку ви називали майже палацом? — м’яко уточнила Лариса Андріївна.

Оксана Миронівна схопила Богдана за рукав так, що тканина джемпера жалібно тріснула…