Наречений вважав, що мої батьки оплатять майже всю квартиру, аж поки мама не сказала того, чого він точно не очікував.

— Ходімо, синочку. Нам тут нічого робити. Вони ще пошкодують, ще самі прибіжать і проситимуть тебе повернутися.

Богдан стояв кілька митей, ніби сподівався, що Марина все-таки кинеться його зупиняти. Та вона мовчала. Не з гордості навіть — із порожнечі, що настає, коли ілюзія нарешті лускає і вже нічому боліти.

Оксана Миронівна потягла його до дверей. Він слухняно рушив слідом, зачепив плечем одвірок, але навіть не озирнувся. У коридорі зашурхотіла її сумка, грюкнули двері, і в шафі в нотаріуса тихо дзенькнув посуд.

Деякий час усі сиділи без руху. Літня продавчиня обережно погладила чоловіка по руці. Мирослава глибоко видихнула, ніби щойно виринула з-під води.

— Ну що, — сказала вона нарешті, дивлячись на Марину, — частки перераховуємо чи угоду скасовуємо?

Марина перевела подих. Усередині було дивно тихо. Страху через весілля, що не відбудеться, не з’явилося, жалю теж. Лише втома й ясність.

Вона подивилася на матір. Лариса Андріївна ледь помітно кивнула, але нічого не стала вирішувати за доньку. Ця мовчазна довіра виявилася важливішою за будь-які слова.

— Романе Ярославовичу, — промовила Марина, і голос її прозвучав стійко, — оформлюйте квартиру повністю на мене. Оплату внесемо в повному обсязі.

Нотаріус кивнув, ніби саме такого повороту й очікував.

— Тоді готую нову редакцію договору.

Лариса Андріївна накрила Маринину руку своєю долонею.

— Правильне рішення.

Більше в кабінеті ніхто не говорив про сім’ю, довіру й «навпіл». Ці слова надто швидко втратили блиск, коли поруч із ними поклали справжні цифри.

Весілля, на щастя, не відбулося. Марина переїхала в простору трикімнатну квартиру, зробила ремонт без чужих вказівок і завела кота. Іноді вона згадувала той ранок у нотаріуса не як катастрофу, а як дивний подарунок: дорогий, болючий, зате вчасно відкрив правду. У новій квартирі було багато тиші, і ця тиша нарешті належала тільки їй.