Я думав, що в неї давно все склалося, аж поки вона не розповіла, чому досі сама

Напередодні я зайшов у кав’ярню неподалік від роботи. День був важкий, голова гуділа від справ, і мені хотілося лише взяти капучино й на кілька хвилин видихнути. Черга рухалася повільно: хтось обирав десерт, бариста перепитував імена, за стійкою шипіла кавомашина. Я майже відключився від усього, коли відчув легкий дотик до плеча.

Обернувся — і не одразу впізнав жінку з паперовим стаканчиком у руках.

— Богдане? — вона вдивилася в мене, і очі в неї розширилися. — Нічого собі… Ти ніби зовсім не змінився.

Це була Мар’яна, моя однокласниця. Після випускного ми не бачилися близько десяти років. Я пам’ятав її звичайною шкільною дівчиськом — трохи галасливою, трохи впертою. Тепер переді мною стояла доглянута, впевнена жінка: акуратна укладка, спокійна постава, стильний вигляд без зайвої показності.

Ми обійнялися, взяли каву й сіли біля вікна. Спершу говорили про колишніх однокласників, роботу, минулі роки. Потім розмова сама звернула на особисте.

— А в тебе як? — спитав я. — Робота, сім’я?