Настя не повірила в захмарну зарплату й вирішила перевірити оголошення особисто, не підозрюючи, що головна умова ховається за словами про сина господині

Оля приїхала о 8 ранку, як і домовлялися. Валіза невелика, у ній усе, що треба для життя.

Кілька комплектів одягу, зарядка, книжка, яку вона тягала з собою вже пів року й ніяк не дочитувала. Ворота відчинилися одразу — мабуть, на неї чекали. На ґанку ніхто не зустрічав.

Двері були незамкнені. Вона зайшла, поставила валізу біля стіни й озирнулася. Учора — ні, позавчора — вона була тут із Ларисою Петрівною, і особняк здавався просто великим і дорогим.

Зараз, коли вона стояла сама в передпокої, він здавався іншим. Надто тихим. Надто правильним.

Наче тут не жили, а виставляли житло напоказ. На кухонному столі лежав аркуш. Той самий шрифт, та сама структура, що й у списку від Лариси Петрівни.

Тільки почерк був інший: чіткий, без зайвих завитків, кожна літера окремо. «Сніданок о 8 годині 45 хвилин. Яєчня з двох яєць, не пересмажувати».

«Тост із хліба на заквасці, третя полиця в шафі ліворуч. Кава: кавомашина, налаштування збережені, кнопка з однією чашкою. Не чіпати кавомолку руками».

Оля прочитала про кавомолку двічі. Це написала жива людина чи текст узяли з інструкції до побутового приладу — незрозуміло. Вона знайшла хліб на третій полиці: він справді був там.

Знайшла яйця. Поставила сковорідку, ввімкнула плиту. Поки грілася олія, оглянула кухню уважніше.

Усе було розставлене за якоюсь системою, якої вона поки не розуміла. Спеції в абетковому порядку — це вона помітила одразу. Кришки від каструль окремо, на спеціальній підставці, строго за розміром.

Навіть обробні дошки стояли за кольором. Червона, жовта, зелена, біла — зліва направо, як світлофор і ще одна. Вона встигла зробити яєчню й тост, коли почула кроки на сходах.

Олександр зайшов на кухню рівно о 8 годині 44 хвилини. Оля краєм ока відзначила час на мікрохвильовці. Він був у костюмі — не в тому сенсі, що вдягнувся до сніданку.

Просто людина, яка завжди в костюмі. Темно-синьому, ідеально посадженому. Сорочка без жодної складки.

Краватки не було, верхній ґудзик розстебнутий. І це здавалося єдиною поступкою неформальності за весь ранок. Він подивився на тарілку.

На тост. На Олю.

— Ольга Коваленко, — сказала вона, бо мовчати було гірше. — Можна Оля.

— Знаю, — сказав він.

Сів. Узяв виделку.

Вона стояла біля мийки й не знала, йти чи залишатися. Господар снідав, не дивлячись на неї. Їв акуратно, без поспіху.

Підняв чашку кави, зробив ковток. Поставив назад точно на те місце, звідки взяв.

— Пересмажено, — сказав він.

— Яєчню?

— Так.

— На мою думку, нормально.

Він подивився на неї. Погляд не злий — так було б простіше. А такий, яким дивляться на людину, що сказала щось очевидно хибне й не розуміє цього.

— На вашу думку, нормально, — повторив він. — Добре.

Більше він нічого не сказав. Доїв, встав, поставив тарілку в мийку — не кинув, а саме акуратно поставив — і пішов. Через чотири хвилини грюкнули вхідні двері.

Оля видихнула, потім почала мити посуд і думати, чим займатися далі. Список у неї був — той, що дала Лариса Петрівна. Прибирання, витерти пил, підлога, потім розібратися із запасами в холодильнику. Зрозуміти, що треба купити.

Вона почала з вітальні. Вітальня була велика. Книжкові полиці по двох стінах, сотні книжок, розставлених строго за абеткою прізвищ авторів.

Оля провела ганчіркою по одній полиці, потім по другій. Пилосос знайшла в комірчині: дорогий, тихий, із купою насадок. Вона розібралася з ним хвилин за п’ять і почала з килима.

Потім дісталася полиці з вазами. Їх було кілька, небагато, штук шість чи сім, але кожна стояла так, ніби її довго виставляли по лінійці. Оля витирала пил обережно, брала кожну двома руками, ставила назад.

Дійшла до передостанньої — високої, темної, з якимось орнаментом на шийці. Взяла. Ваза ковзнула по ганчірці й вислизнула з рук.

Вона встигла сіпнутися, але не впіймала. Звук був такий, що в неї на секунду перехопило подих. Усередині все ніби впало разом із вазою. Уламки широко розлетілися по паркету — далі, ніж вона очікувала.

Оля стояла й дивилася вниз. Потім повільно опустилася навколішки, потягнулася збирати уламки руками й одразу ж відсмикнула руку: краї були гострі. Встала, пішла на кухню по совок і щітку.

Повернулася. Почала обережно змітати. Вона не чула, як відчинилися вхідні двері.

Не чула кроків. Коли підвела голову, він уже стояв у дверях вітальні. Повернувся — вона не знала, навіщо: може, забув щось.

Стояв і дивився на уламки. На неї. Знову на уламки.

Оля випросталася. Совок з уламками в руках, і вона розуміла, що має безглуздий вигляд, але нічого не могла з цим удіяти.

— Це була колекційна ваза, — сказав він тихо, без крику. — 17 століття. Я привіз її з-за кордону 8 років тому.

— Я розумію.

Голос у неї не здригнувся, і вона була цьому рада.

— Я відшкодую.

— Чим?

Це було не жорстоке запитання. Просто запитання.

Він знав, скільки коштує ваза, і, вочевидь, знав, скільки вона заробляє. Оля промовчала. Він постояв ще секунду.

Потім повернувся й вийшов. Двері знову грюкнули. Вона дивилася на уламки в совку.

Перевела погляд на полицю, де тепер було порожнє місце. Рівний прямокутник, трохи світліший за решту дерева. Там 8 років стояла ваза.

От і познайомилися. Увечері, коли він повернувся додому, вже на початку десятої, на кухонному столі вона знайшла записку. Аркуш, той самий почерк.

«Не чіпайте речі на полиці біля вікна. Ніколи».

Оля взяла ручку. Написала на тому ж аркуші, знизу: «Зрозуміла. Шкодую через вазу».

Поклала назад на стіл. Піднялася до себе. Лягла й довго дивилася в стелю.

У темряві вона здавалася рівною, без жодної тріщини. 7 людей за 3 місяці. Тепер вона розуміла, чому…