Неочікуваний фінал однієї рятувальної операції в Лісі

Вода піднялася. По коліна. Холодна, як талий сніг.

Ноги звело миттєво. Максим стиснув зуби й пішов далі. Катя за його спиною втягнула повітря крізь зуби, але не зупинилася.

П’ятсот кроків. Вода зійшла. Знову сухо.

Рейки, шпали, камінь. — Стій! — сказав Максим. Він зупинився.

Прислухався. Тиша. Ні гелікоптера, ні собак, ні голосів.

Тільки крапель і власне дихання. І ще один звук. Слабкий, далекий, десь попереду.

Максим затримав подих. Слухав. Стук.

Ритмічний, глухий. Стук, стук, стук. Пауза.

Стук, стук, стук. Пауза. Ніби хтось б’є каменем по металу.

— Чуєш? — спитав він. — Так, — відповіла Катя. І в її голосі не було здивування.

— Що це? — Не знаю. Брехала.

Знову брехала. Максим відчував це шкірою. — Ідемо далі, — сказала вона.

І спробувала пройти повз нього. Уперед. У темряву.

На той стук. Максим перехопив її. — Ні, спершу ти скажеш мені правду.

— Нам не можна стояти. — Мені байдуже. Я не рушу з місця, доки не дізнаюся, хто ти і що відбувається.

Темрява. Крапель. Далекий стук.

Розмірений, терплячий. Катя мовчала довго. Хвилину.

Дві. Максим чекав. Він умів чекати.

Чотири роки на зоні вчать терпінню краще за будь-який монастир. — Мене звати Катерина Дмитрівна Савельєва, — сказала вона нарешті. Голос змінився.

Став іншим. Жорсткішим. Сухішим.

Без хрипоти. Без жалісливих ноток. Так говорять люди, які розповідають про речі, вже випалені всередині, про речі, які вони проговорювали про себе тисячу разів у темряві, лежачи без сну, дивлячись у стелю. — Я лікарка-епідеміолог.

Не медсестра. Лікарка. Максим мовчав.

— Я працювала в закритій медичній установі. Селище Кедрове. Його немає на картах.

Його немає ніде. Офіційно воно не існує. — Що за установа?

— Лабораторія. Військова. Я підписала допуск, коли мені було двадцять чотири.

Мені сказали, що ми розроблятимемо вакцини. Протиепідемічні програми для армії. Перший рік так і було.

Потім — ні. — Що змінилося? Тиша.

Стук попереду тривав. — Вони почали випробування. Не вакцин.

Іншого. На людях. Голос Каті став рівним.

Безбарвним. Так говорять люди, які розповідають про речі, вже випалені всередині, про речі, які вони проговорювали про себе тисячу разів у темряві, лежачи без сну, дивлячись у стелю. — В’язні.

Їх привозили партіями. З таборів. За документами — переведені на інший об’єкт.

Насправді потрапляли до нас. Максим відчув, як кров відливає від обличчя. — Я відмовилася брати участь.

Написала рапорт. Потім другий. Потім пішла до начальника об’єкта.

Сказала, що писатиму в столицю. Вона помовчала. Наступного дня мене замкнули.

Підвальне приміщення. Бетонні стіни. Без вікон.

Їжа раз на добу. Мені сказали, що я психічно нестабільна, що мені потрібне лікування, що мене переведуть до спеціалізованої установи. — Скільки тебе тримали?

— Одинадцять днів. На дванадцятий я зірвала вентиляційну решітку. Нігтями.

Пальцями. Ось і руки. Максим згадав.

Здерті нігті. Стерта шкіра. Вилізла через вентиляцію на дах.

З даху на паркан, з паркану в ліс. Босоніж. У тому, в чому була.

— Гелікоптер за тобою?