Неочікуваний фінал однієї рятувальної операції в Лісі

— Знаю. Знову це слово.

Знаю. Без пояснень, без доказів. Просто знаю.

Максим повернувся до неї. Сонце стояло низько, било крізь дерева, і в цьому світлі він раптом побачив те, чого не помічав раніше. На шиї Каті, під брудом і коміром халата, виднілася тонка смуга.

Червона. Рівна. Не садно.

Не подряпина. Слід від мотузки. Або від ременя.

Максим знав, як виглядають такі сліди. Він бачив їх у таборі. На тих, кого етапували в кайданках, на тих, кого прив’язували.

Що це? Він кивнув на її шию. Катя здригнулася.

Рука метнулася вгору, прикрила. — Нічого. — Гілка подряпала?

— Ні. Вона мовчала. Очі вбік.

Пальці стиснули комір халата. — Хто ти? — спитав Максим. — Хто ти насправді?

— Я сказала. Медсестра. Медсестри не ходять лісом босоніж у лікарняному халаті.

Не знають розташування покинутих рудників. У медсестер не буває таких рук. Він узяв її долоню.

Підняв. Здерті нігті. Шкіра стерта до м’яса на кінчиках пальців.

Це руки людини, яка намагалася вибратися звідкись. Шкребла стіну. Або двері.

Або підлогу. Катя вирвала руку. Відступила на крок.

Максим бачив. Вона вирішує, говорити чи ні. Брехати далі чи розповісти правду.

— У нас немає часу на це, — сказала вона. — Собаки будуть тут до вечора. Нам треба зайти в тунель.

Зараз. — Я не піду в темряву з людиною, якій не довіряю. — Тоді лишайся.

— Іди на захід. Або на південь. Або куди хочеш.

Без мене. Вона розвернулася й пішла до штольні. Шкутильгаючи, волочачи ногу, але не озираючись.

Максим стояв. Дивився їй услід. Брудний халат, тонка постать, упевнена хода людини, яка точно знає, куди йде.

Вона не заблукала. Вона не медсестра. Вона тікала.

Як і він. Питання — від кого? І тут, ніби підтверджуючи його думки, з-за хребта, звідки вони прийшли, долинув звук.

Не собачий гавкіт. Інший. Рівний.

Наростаючий гул. Максим підвів голову. Із-за верхівок дерев виринула темна цятка.

Гелікоптер. Військовий. Він ішов низько, над самими кронами, і йшов просто сюди.

Катя зупинилася біля входу в штольню. Обернулася. — Це за мною, — сказала вона тихо.

— Не за тобою. За мною. Рев двигуна наростав.

Дерева гнулися під потоком повітря. Максим кинувся вперед, до штольні. До цієї чорної діри.

До цієї жінки, яка брехала йому з першого слова, але яка зараз була єдиним шансом. Темрява поглинула їх обох тієї миті, коли гелікоптер завис над галявиною, і прожектор ударив у землю сліпучим білим променем. Темрява була абсолютною.

Не та темрява, до якої звикаєш. Не нічна. Не лісова, де завжди є хоч клапоть неба, хоч зірка, хоч відблиск місяця на воді.

Ця темрява була мертвою. Кам’яною. Вона тиснула на очі, забивалася у вуха, заповзала в горло разом із сирим холодним повітрям, просякнутим запахом мокрого каменю й заліза.

Максим ішов, витягнувши руку вперед. Пальці торкалися стіни, шорсткої, вологої, вкритої чимось слизьким. Другою рукою він тримав Катю за зап’ясток.

Не за руку, за зап’ясток. Міцно, щоб не вирвалося, щоб не зникла в цій чорноті. Позаду, біля входу в штольню, рев гелікоптера бився об скелі й затихав.

Прожектор сюди не діставав. Світло скінчилося за десять метрів від входу, вперлося в поворот і вмерло. Далі — нічого.

Вони йшли. Під ногами рейки, іржаві, вкриті багном, але ще цілі. Між ними — шпали, згнилі, що провалювалися під вагою.

Максим наступив на одну. Вона хруснула, нога пішла вниз по щиколотку в крижану воду. Він висмикнув ступню й пішов по рейці, вузько, слизько, але надійніше.

— Тримайся ногою за рейку, — сказав він. — Іди, як по канату. Катя мовчала.

Ішла за ним. Її дихання — єдиний звук, окрім крапель. Вода капала звідкись згори, розмірено, часто, як годинник.

П’ятдесят кроків. Сто. Двісті.

Максим рахував. Звичка з табору — рахувати кроки, рахувати дні, рахувати удари серця. Коли рахуєш, не божеволієш.

Триста кроків. Поворот. Стіна пішла з-під пальців, він хитнувся, намацав знову.

Тунель повертав ліворуч. Чотириста. Під ногами зачвакало…