Неочікуваний фінал однієї рятувальної операції в Лісі

— Так. Їм не можна, щоб я вийшла до людей.

Не можна, щоб розповіла. — Чому не вбили відразу? — Бо я не одна знаю.

Є документи. Я сховала копії. Якщо мене знайдуть мертвою, копії підуть куди треба.

Вони це знають. Їм потрібна я. Жива.

Щоб дізнатися, де папери. Стук попереду урвався. Тиша навалилася враз.

Оглушлива після того монотонного ритму. Максим стояв у цілковитій темряві поруч із жінкою, яка щойно розповіла йому речі, за які вбивають. Не саджають.

Убивають. — Я не знала, що зустріну тебе, — провадила Катя. — Це випадковість.

Але коли побачила робу, зрозуміла. Ти втікач. Значить, тобі теж не можна назад.

Значить, нам по дорозі. — А засідка на півночі? Солдати біля річки?

Це правда? — Правда. Але вони чекають не тебе.

Вони чекають мене. Максим заплющив очі. У темряві це не мало значення.

Відкриті вони чи заплющені. Чорнота однакова. — Ти використала мене, — сказав він.

— Я допомогла тобі вижити. Ти спрямувала мене до рудника. Сюди.

Тобі був потрібен цей тунель. — Так. І тобі він теж потрібен.

Без нього ти мертвий. Вона мала рацію. Він ненавидів це.

Але вона мала рацію. — Документи, — сказав Максим, — копії, які ти сховала. Вони тут.

У руднику. Мовчання. І він зрозумів.

Стук. Це щось попереду. Хтось.

Ти знала. — Ідемо, — сказала Катя. — Треба поспішати.

Вони пішли далі. Темрява не відступала. Тунель звужувався.

Максим відчував це плечима. Стіни підступали ближче. Стеля опускалася.

Доводилося пригинати голову. Повітря стало густішим, важчим. Пахло чимось хімічним.

Слабо, ледь вловимо. Але Максим уловив. Не пліснява.

Не сирість. Щось інше. Ліки.

Або дезінфекція. У покинутому руднику. У штольні.

Де тридцять років не ступала нога людини. Ліки. Тунель розширився.

Максим відчув. Простір роздався. Звук кроків змінився.

Відлуння стало гулким. Велике приміщення. Зал.

Штрек. — Стій! — прошепотіла Катя. Вона відпустила його руку.

Максим почув шерех. Клацання. Спалахнуло світло.

Жовте. Тьмяне. Керосинова лампа.

Катя тримала її в руці. Вона знала, де стоїть ця лампа. Знала.

Світло залило простір, і Максим побачив. Це був не штрек. Не виробка.

Приміщення. Бетонні стіни. Рівна підлога.

Металеві стелажі вздовж стін. Столи. На столах — папки.

Десятки папок. Сині обкладинки з грифом, який Максим розгледів навіть у тьмяному світлі лампи. Два слова.

Червоним. Цілком таємно. А в дальньому кутку приміщення, прихилившись до стіни, сиділа людина.

Чоловік. Немолодий. Сіре обличчя.

Запалі очі. Білий халат, такий самий, як у Каті. У руці шмат арматури.

Той самий стук. Він дивився на Максима, потім перевів погляд на Катю. — Ти привела чужого, — сказав він.

Голос глухий. Мертвий. — Він не чужий, — відповіла Катя.

— Він утікач, нам по дорозі. — Ти не розумієш. Вони зайшли в тунель із того боку двадцять хвилин тому.

Катя завмерла. — Вони знають про вихід, Катю. Вони знають.

Двадцять хвилин. Тунель — три кілометри. Пішки, по рейках, у темряві, по воді — це година.

Може, сорок хвилин, якщо швидко. Але якщо в них ліхтарі, якщо вони знають дорогу, якщо біжать… Двадцять п’ять хвилин.

Може, менше. Максим діяв миттєво. Мозок перемкнувся в той режим, який вмикався в таборі, коли починалася бійка в бараці.

Жодних думок, тільки дія. Чиста, швидка, точна. — Скільки їх? — спитав він…