Неочікуваний фінал одного родинного конфлікту через квадратні метри

— Катерино, здрастуй. Це Людмила Сергіївна, — голос начальниці звучав натягнуто, як гітарна струна. — Катю, мені тут твоя свекруха щойно обірвала телефон. Розповіла дуже неприємні речі. Про тебе. Що ти в них із квартири чужі речі нишком виносила. Що скандалила на весь будинок. Катю, скажи чесно, це правда?

— Людмило Сергіївно, це абсолютна брехня. Вона все бреше. У мене зараз відбувається дуже важка життєва ситуація. Я вам трохи пізніше все докладно поясню.

— Катю, зрозумій мене правильно, я тебе поважаю як флористку, але в студії є репутація. Якщо ти замішана в якихось брудних сімейних розбірках із крадіжками — це може відлякати клієнтів, розумієш? Я не можу так ризикувати бізнесом.

— Людмило Сергіївно, благаю, дайте мені лише один день. Один день. Я сьогодні ж усе владнаю і завтра надам вам усі докази.

— Добре. Один день, Катю. До завтра.

Пішли короткі гудки. Катя опустила обважнілий телефон на коліна й подивилася у вікно таксі. Повз пропливали яскраві вітрини, банери з рекламою напівфабрикатів, якийсь чоловік штовхав візок із будівельного гіпермаркету. Цілком звичайний четвер у цілком звичайному місті. Тільки от у неї всередині все палало синім полум’ям.

— Гадюка! — тихо, але з почуттям промовила Катя в порожнечу салону. — Яка ж ти гадюка, Любове Анатоліївно.

Таксист здивовано скосив на неї очі через дзеркало заднього виду, але тактовно промовчав.

— Дівчино, приїхали, — невдовзі сказав він. — Центральна вулиця, будинок 12?

— Так, дякую.

Вона впевнено піднялася на свій четвертий поверх. Натиснула кнопку дзвінка. Двері відчинила особисто Любов Анатоліївна. Усе в тому ж халаті. Але тепер із коридору густо тягнуло чужими парфумами. Солодкими, задушливо-нудкими. Від цього запаху в Каті рефлекторно стиснуло горло. Це був аромат її власної передпокою, її рідної кухні, її дому — але тепер він став чужим і зіпсованим.

— А, з’явилася, — скривилася свекруха. — Заходь, швидко збирай свої рештки ганчір’я, і щоб за десять хвилин духу твого тут не було!

— Добрий день, Любове Анатоліївно, — оманливо спокійно відповіла Катя й рішуче ступила всередину.

У коридорі вже стояли чужі валізи. Рожеві. Аж дві. Біля дверей до спальні валявся пакет із новою постільною білизною в магазинній упаковці. На вішалці висів чужий жіночий плащ. На полиці під дзеркалом лежала чужа пухка косметичка.

Катя, не роззуваючись, пройшла на кухню. На її улюбленій кухні сиділа стороння жінка. Доглянута блондинка років тридцяти. Вона була вдягнена в Катин затишний халат — той самий, із синіми маками, який Катя купила минулої зими в місцевому мас-маркеті. У руках блондинка тримала Катине горнятко — велике, біле, з подарунковим написом «Коханій дружині». І їла Катин сир просто з дерев’яної дошки, відрізаючи шматочки ножем.

— Лариса, я так розумію?