Неочікуваний фінал одного родинного конфлікту через квадратні метри

За вікном жив своїм життям рідний двір. Рипіли дитячі гойдалки. Удалині виднілася постать Лариси — вона квапливо віддалялася в бік автобусної зупинки, смішно спотикаючись на своїх високих підборах і волочачи за собою рожеву пластикову валізу.

Любов Анатоліївна так і залишилася стояти в коридорі. Вона важко спиралася рукою об стіну. Поли її халата безвольно розійшлися, погляд був абсолютно порожній і розгублений.

— Катю, — промовила вона чужим, надламаним голосом. — Ти зрозумій мене правильно… Я ж мати. Я тільки для рідного сина старалася.

— Ви винятково для себе старалися, Любове Анатоліївно, — відрізала Катя. — Ви сьогодні власному синові життя зламали. Своїми руками. Не я — а ви.

Коля нарешті вийшов зі спальні з туго набитим рюкзаком. Він тоскно подивився на Катю. Явно хотів сказати щось наостанок, але так і не наважився.

— Колю, — кинула Катя йому вслід. — Ключі залиш на тумбочці біля дзеркала. Обидва комплекти.

Він покірно виклав зв’язки. Метал дзвінко брязнув об дерев’яну поверхню. Катя мовчки почекала, поки повалена свекруха збере свій шарудливий пакет. Той самий пакет із супермаркету, з яким вона ще сьогодні вранці так упевнено входила сюди разом із рієлтором.

Любов Анатоліївна йшла до виходу важко й повільно, ніби в неї раптом віднялися ноги. Уже на порозі вона обернулася:

— Ти ще пошкодуєш…