Несподіваний фінал одного раннього повернення додому

— Та облиш ти! — махнув рукою Віталій. — Я з нею більше не спілкуюся.

Лариса дістала із сумочки гаманець, витягла дрібну купюру — якраз суму на квиток до сусіднього міста.

— Дякую! — зрадів Віталій. — Я поверну обов’язково. Щойно влаштуюся.

— Не треба повертати, — спокійно сказала Лариса. — Але більше ми не побачимося.

— Ларисо, а може, ми ще поговоримо? Я багато чого зрозумів, змінився.

— Ти не змінився, Віталію. І не змінишся. Ти вирішив обманювати мене вісім місяців заради грошей. Тепер живи з наслідками свого вибору.

Вона розвернулася й пішла геть, не озираючись. За спиною чувся його голос: «Ларисо… Ларисо, стій!». Але вона не зупинилася. Ця зустріч стала останньою крапкою в їхній історії.

Увечері Лариса розповіла Максимові про зустріч із колишнім чоловіком.

— І як ти себе почуваєш? — спитав він.

— Спокійно. Навіть жалю немає. Є лише розуміння, що я вчинила правильно.

— А жалкування?

— Про що?

— Про те, що витратила на нього п’ятнадцять років життя.

— Так, шкода. Але якби не ця історія, я б не зустріла тебе.

Максим узяв її за руку.

— Ларисо, я хочу, щоб ти знала: з тобою я буду чесний завжди. Навіть якщо правда буде болісною.

— Знаю, — усміхнулася вона. — Тому й довіряю тобі.

Восени Максим освідчився. Весілля грали скромно — лише найближчі люди. Галина Петрівна плакала від щастя, дивлячись на доньку в білій сукні.

— Ось тепер у тебе справжнє щастя, — шепотіла вона.

А Лариса дивилася на Максима й думала про те, як важливо вміти розпізнавати брехню, щоб оцінити правду. Вісім місяців обману навчили її головного: чесність не має ціни, а довіру треба заслужити щодня.