Несподіваний фінал одного раннього повернення додому

— поцікавилася Лариса, виписуючи чек.

— Фізкультура, — усміхнувся він. — Максим.

— Лариса.

Він став заходити регулярно: то ручки потрібні, то зошити. Завжди ввічливий, завжди з усмішкою. Поступово розмови ставали довшими.

— Не хотіли б ви сходити зі мною в кіно? — запропонував Максим одного разу.

Лариса розгубилася. Після Віталія вона не думала про чоловіків. Але щось у цій людині притягувало.

— Добре, — погодилася вона.

Максим виявився саме таким, яким здавався — чесним, відкритим, без задніх думок. Працював у школі вже десять років, жив із мамою, ніколи не був одружений.

— А що зі мною не так? — сміявся він. — Тридцять п’ять років, а все ще холостяк. Просто не зустрів свою жінку.

— Або вона мене не зустріла, — м’яко поправляла Лариса.

Стосунки розвивалися неспішно. Максим не квапив, розуміючи, що в Лариси складна історія. Вони гуляли парком, ходили в кіно, розмовляли про життя.

— Я знаю про вашого колишнього чоловіка, — зізнався він через місяць знайомства. — Усе місто про це говорило.

Лариса напружилася, чекаючи осуду чи жалю.

— І що ви про це думаєте?

— Думаю, що він повний ідіот, — серйозно відповів Максим. — Зрадити таку жінку заради грошей.

У червні, коли їхні стосунки стали серйозними, сталося несподіване. Лариса йшла з роботи додому і біля автовокзалу побачила знайому постать. Віталій стояв біля каси: брудний, оброслий, у заношеному одязі. Поруч валявся потертий рюкзак. Він намагався позичити в перехожих грошей на квиток.

— Віталію? — гукнула його Лариса.

Він обернувся й не відразу впізнав колишню дружину. Лариса покращала за ці місяці: нова зачіска, гарний одяг, упевнена хода.

— Лариса! — зрадів він. — Як добре, що зустрів. Слухай, виручи, га? Мені до сусіднього міста доїхати треба, роботу пообіцяли.

Вона дивилася на цю опущену людину й не впізнавала чоловіка, з яким прожила п’ятнадцять років.

— Звільнився умовно-достроково, — квапливо пояснював Віталій. — За зразкову поведінку. Хочу життя налагодити, працювати чесно.

— А Юля?