Несподіваний фінал одного раннього повернення додому
Зазвичай Віталій вмикав телевізор з ранку до вечора — казав, що звуки відволікають від болю й важких думок. Любив дивитися новини, потім якісь фільми чи передачі.
А зараз не було чути ані звуку. Навіть старі дошки підлоги на другому поверсі не рипіли, а вони завжди рипіли, коли чоловік пересувався спальнею до туалету чи до вікна. Лариса обережно відчинила вхідні двері своїм ключем і зайшла до передпокою.
Тут пахло звично — старим деревом і ледь-ледь ліками. На вішалці висіла лише її куртка й стара синя вітрівка Віталика, яку він не носив уже місяцями. Вона зняла туфлі, акуратно поставила їх на поличку, поклала пакет із ліками на столик біля дзеркала.
— Віталику? — неголосно покликала вона, прислухаючись до тиші в домі. Відповіді не було. — Може, спить?
Останнім часом він і справді багато спав, казав, що уві сні легше переносити біль і забуватися. Іноді міг проспати по кілька годин поспіль серед дня. Лариса навшпиньки пройшла до вітальні: диван порожній, плед акуратно складений. Зазирнула на кухню — теж нікого, лише її ранкова чашка стояла в мийці.
Отже, нагорі, у спальні. Вона вже поклала руку на дерев’яні поручні сходів, що вели на другий поверх, як раптом згори долинув звук. Спочатку не зрозуміла, що це, а потім упізнала — сміх.
Віталій сміявся. Неголосно, але цілком виразно сміявся там, нагорі, у їхній спальні. Лариса завмерла на першій сходинці, міцніше стиснувши поручні.
Коли востаннє вона чула, щоб чоловік сміявся? Місяці три, а може, й чотири тому. Тоді ще дивилися разом якусь комедію по телевізору. А потім хвороба зовсім його підкосила, і сміх зник із дому.
А тут сміх здорової людини, щирий і легкий, без тієї натягнутості, що з’явилася в голосі чоловіка останніми місяцями. Серце забилося швидше від несподіваної надії. Може, йому справді стало краще? Може, всі ці дорогі ліки й процедури нарешті подіяли, і він іде на поправку?
Господи, як же вона мріяла почути цей звук — щирий, здоровий сміх свого чоловіка. Лариса повільно підіймалася рипучими дерев’яними сходами, намагаючись ступати якомога тихіше.
Кожна сходинка озивалася звичним рипінням, за п’ятнадцять років життя в цьому домі вона знала кожен звук напам’ять. Зазвичай Віталій чув її кроки ще знизу й гукав: «Ларисо, це ти?». А зараз нагорі й далі лунав тихий сміх.
Піднявшись на другий поверх, вона зупинилася в коридорі. Двері до спальні були прочинені, і звідти долинав голос чоловіка. Він говорив із кимось телефоном, причому досить бадьорим тоном.
У його голосі не було й натяку на ту слабкість, що з’явилася останніми місяцями….
