Несподіваний фінал одного шлюбу з розрахунку

— бурчав Рашид на кухні для персоналу. — Чотири роки відпрацював, і що? Інші по десять років горбатяться.

— Замовкни, — огризнувся кухар Ахмед. — Не твоє діло. Пані знає, що робить.

Одного разу Тарас купував запчастини для системи поливу і, повернувшись, простягнув пані Мар’ям решту — жалюгідні п’ятдесят ріалів, які будь-який інший працівник просто поклав би собі до кишені.

— Ось квитанція і решта. — Він поклав гроші на стіл перед нею.

Пані Мар’ям підняла брови, розглядаючи дрібні купюри, ніби бачила їх уперше.

— Тарасе, ти чесний? — спитала вона раптом.

Він знизав плечима, не знаючи, що відповісти на таке пряме запитання.

— Стараюся.

— Тут, у Досі, чесність коштує дорого. Дуже дорого.

Минуло три місяці від тієї розмови про чесність. Тарас звик до свого особливого становища: не зовсім слуга, але й не наближений. Підвішений стан, що викликав заздрість в одних і подив в інших. А потім прийшла та ніч.

— Тарасе, зайди до мене, — голос пані Мар’ям по внутрішньому зв’язку пролунав незвично тихо. — До кабінету.

Було вже за північ. У домі панувала тиша, порушувана лише гулом кондиціонерів. Тарас піднявся на третій поверх, гадаючи, що могло статися такої пізньої години. Кабінет пані Мар’ям більше нагадував музей: із перськими килимами, старовинними меблями з темного дерева, полицями з книжками арабською та французькою. Пахло сандалом і якимись прянощами, від яких трохи паморочилося в голові. Господиня сиділа біля вікна, дивлячись на вогні нічної Дохи.

— Сідай. — Вона кивнула на крісло навпроти. — Нам треба поговорити.

Тарас сів, відчуваючи, як усередині все стискається від лихого передчуття.

— Я знаю про твої борги, — сказала вона без передмов. — Шістдесят тисяч доларів. Хвороба батька. Земля в заставі.

Тарас похолов. Звідки вона знає? Невже перевіряла? Чи хтось із працівників доніс?

— Пані, я…

— Мовчи. Слухай. У мене є пропозиція. Незвичайна пропозиція.

Вона повернулася до нього, і Тарас побачив у її очах тверду рішучість упереміш із чимось схожим на відчай.

— Мені потрібен чоловік.

Тарас кліпнув, певен, що недочув.

— Не коханець, — продовжила вона, помітивши його приголомшення. — Чоловік. Справжній, перед Богом і законом. Ніках, релігійний шлюб. На один рік.

— Пані, я не розумію.

— Двадцять тисяч доларів на місяць, — вона вимовила цю цифру спокійно, ніби йшлося про ціну на овочі. — На твій рахунок в Україні. За рік вийде двісті сорок тисяч.

Тарас не відразу зміг сфокусувати погляд. Двадцять тисяч на місяць — це більше, ніж він заробив би за десять років. Це свобода для родини, лікування для батька, майбутнє для племінників.

— Але навіщо? — його голос урвався.

— Лише чоловік може представляти мої інтереси в певних питаннях. Моя родина… — вона похитала головою. — Мій племінник Насер чекає моєї смерті, щоб прибрати все до рук. Інші родичі не кращі. Мені потрібна людина, якій я можу довіряти. Чесна людина.

— Але ж я християнин. І ви… ви ж не можете вийти за немусульманина. Це суперечить вашим законам.

— Ти приймеш іслам, — сказала вона буденно, ніби це само собою зрозуміло. — Формально. Промовиш шахаду перед шейхом, і жодних перешкод не залишиться. Владі цього буде досить. Що в тебе на серці, знає лише Бог.

Тарас ковтнув, відчуваючи, як пересохло в горлі. Це був не просто шлюб. Це була угода. Він продає рік свого життя, своє ім’я, свою віру. Можливо, свою душу.

— А що після року?