Несподіваний фінал одного шлюбу з розрахунку

— Розлучення. Ти вільний. Борги сплачені. Родина в безпеці. Усі задоволені.

— І ви не будете… вимагати…

Вона невесело всміхнулася:

— Я не торкнуся тебе, якщо ти сам цього не захочеш. Це ділова угода, Тарасе. Я купую твою допомогу, твою присутність, твій підпис на документах, а не твоє тіло.

Він підвівся на ватяних ногах.

— Мені треба подумати.

— Звісно. До завтра.

Тієї ночі Тарас не спав. Він лежав на вузькому ліжку, слухаючи хропіння Марко, і прокручував у голові цифри. Двадцять тисяч на місяць. Батько отримає найкраще лікування. Мама перестане плакати ночами. Дідову землю викупить. Може, навіть залишиться на невеликий бізнес. Купити трактор. Почати свою справу.

А натомість що? Рік удавання. Рік гри в чоловіка для жінки, яка старша за його матір. Зречення віри, хай навіть формальне. Він згадав весілля двоюрідного брата в Гуменцях: біла сукня нареченої, щасливі обличчя, танці до ранку. Його весілля буде іншим. Угода, контракт, брехня перед Богом. Перед яким Богом тепер, він і сам не знав.

— Не спиться? — Марко перевернувся на своєму ліжку.

— Спекотно.

— Брешеш. У тебе обличчя, як у мерця. Що сталося?

— Спи.

На світанку, коли перші промені сонця забарвили хмарочоси Дохи в рожеве, Тарас ухвалив рішення. Він думав про матір, про те, як вона проводжала його в аеропорт чотири роки тому: «Синочку, ти там обережно. Вертайся швидше». Він не міг повернутися з порожніми руками.

— Я згоден, — сказав він пані Мар’ям, увійшовши до її кабінету.

Вона кивнула, ніби й не сумнівалася в його відповіді.

— Добре. Шейх Абдулла приїде післязавтра.

Церемонію провели у два етапи. Спершу шахада. Тарас стояв перед старим шейхом у маленькій кімнаті, залитій ранковим світлом, і повторював слова, які вивчив напередодні вночі:

— Ашхаду алля іляга ілляллаг. Ва ашхаду анна Мухаммадан расулюллаг. Свідчу, що немає Бога, крім Аллага, і свідчу, що Мухаммад — посланець Аллага.

Шейх схвально кивнув. Тепер Тарас формально був мусульманином, і шлях до нікаху відкрився. Сам ніках провели тихо, майже таємно. Старий шейх бурмотів молитви арабською, Тарас повторював за ним слова, змісту яких, як і раніше, не розумів. Свідки — Юсуф, особистий секретар пані Мар’ям, та Ібрагім, її давній друг родини — дивилися на те, що відбувалося, з непроникними обличчями.

— Тепер ти мій чоловік, — сказала пані Мар’ям, коли все скінчилося. — Ласкаво прошу до родини Аль-Махмуд.

Тарас подивився на свої руки: ті самі мозолі, ті самі шрами від роботи. Тільки тепер на безіменному пальці красувалася золота обручка. Чоловік катарської аристократки. Якби в Гуменцях дізналися, вирішили б, що він збожеволів.

Його переселили до гостьового крила. Простора кімната з видом на затоку, власна ванна, навіть невеликий балкон. Новий одяг з’явився в шафі, ніби за помахом чарівної палички. Сорочки з єгипетської бавовни, штани від італійських кравців. Тарас приміряв усе це, почуваючись самозванцем.

— Що за цирк? — Рашид перехопив його в коридорі. — Думаєш, тепер ти велика людина? Я працюю, як і раніше.

— Ага, працюєш. У ліжку старої.

Тарас стиснув кулаки, але промовчав. Бійка лише все ускладнить. Нехай думають, що хочуть. За рік він зникне з їхнього життя назавжди.

Але найбільше його непокоїв Насер. Племінник пані Мар’ям з’являвся в домі майже щодня, і щоразу його погляд ставав дедалі ворожішим. Чоловік середніх років, із хижим обличчям, він вичікував, вистежував, винюхував будь-яку нагоду прибрати тітчине багатство до рук.

— Тітонько, — промовив він одного разу за вечерею, — я чув цікаві новини. Кажуть, ти вийшла заміж? Чутки швидко розходяться.

Пані Мар’ям відпила чаю.

— І за кого ж, дозволь спитати?