Несподіваний фінал одного шлюбу з розрахунку

— Марко знав, що не варто питати, але цікавість брала гору.

— Півтори тисячі. Майже все.

— Божевільний. На що живеш?

Тарас знизав плечима, застібаючи останній ґудзик на форменій сорочці з вишитим логотипом родини Аль-Махмуд — золотим соколом на сірому тлі. Жити доводилося на рештки, на безплатну їжу для персоналу, на надію, що колись цей кошмар закінчиться.

Пані Мар’ям Фахра Аль-Махмуд з’явилася в його житті, як і всі господарі, мовчазно й велично. Шістдесятирічна вдова з трагічною долею рідко покидала свої апартаменти на третьому поверсі, але коли спускалася вниз, увесь дім завмирав у шанобливому очікуванні.

Десять років тому автомобільна аварія забрала в неї чоловіка й обидві руки. Тепер протези ховалися під довгими рукавами традиційної абаї, а в темних очах застиг давній, невигойний біль.

— Тарасе, — покликала вона його одного ранку, коли він регулював температуру в оранжереї. — Підійди.

Він підійшов, опустивши очі, як учили на інструктажі для нових працівників. Дивитися в очі господарям вважалося зухвальством.

— Ти полагодив кондиціонер у малій залі?

— Так, пані. Проблема була в компресорі, замінив реле, тепер працює.

— Інші казали, треба викликати спеціалістів із міста. Дорого.

— Я розібрався сам. Удома, в Україні, доводилося лагодити техніку. Там не побіжиш щоразу до майстра.

Вона довго дивилася на нього, і Тарас відчув, як під її поглядом червоніють вуха. У цьому погляді не було ні презирства, ні байдужості, радше цікавість, ніби вона побачила в ньому щось незвичайне.

— Добре, — нарешті сказала вона. — Відповідатимеш за технічний стан східного крила. Рашидові скажу.

Відтоді почалося їхнє зближення. Пані Мар’ям дедалі частіше зверталася до нього напряму, минаючи Рашида, який косився на Тараса з погано прихованою заздрістю. Вона довіряла йому дрібні доручення: перевірити рахунки від підрядників, проконтролювати якість робіт у саду, навіть вибрати нові світильники для бібліотеки.

— Чому саме він?