Невістка мовчки залишила на столі теку перед переїздом. Сюрприз, який чекав мене під обкладинкою, змусив мене розплакатися

— Я не телефоную з докорами, — сказала я. — Просто хочу розповісти, що було в тій теці. Ти маєш право знати.

Я розповіла. Коротко, по порядку: Зарічний район, вулиця Паркова, квартира за сто метрів від того місця, де ми з Колею починали. Розстрочка, ключі у вересні, день народження.

Марина мовчала довго. Потім сказала:

— Він мені нічого не казав.

— Розумію, — сказала я. — Він робив це сам, бо знав: якщо скаже мені — я почну відмовлятися. Казати: не треба витрачатися, мені й тут добре. Єдиний спосіб був поставити перед фактом. Він мене знає.

— Валентино Миколаївно, — сказала Марина. Голос у неї був тихий, трохи захриплий. — Я думала, що…

— Я знаю, що ти думала.

Пауза.

— Звідки ви знаєте?

— Бо Альоша розповів мені про твого батька. — Я говорила обережно. — Не подробиці. Тільки те, що потрібно для розуміння.

Марина не відповіла відразу. Я чула, як вона дихає — трохи нерівно, як перед слізьми, які стримують.

— Я могла йому повірити, — сказала вона нарешті. Не мені, а собі. — Я могла просто нормально спитати.

— Могла, — погодилася я. — Але людині, яку в дванадцять років отак налякали, — важко питати спокійно, коли пахне схожим. Це не слабкість. Це просто те, що з тобою сталося.

Довга тиша.

— Я повинна з ним поговорити, — сказала Марина.

— Так. І думаю, він цього теж дуже хоче.

Ще пауза. Потім — зовсім тихо:

— Валентино Миколаївно. Вам подобається той квартал?

Я засміялася. Уперше за ці дні — по-справжньому, від несподіванки.

— Подобається, — сказала я. — Там раніше був ринок щонеділі. Ми з Колею ходили по молоко і щоразу купували ще щось, чого не планували. Одного разу притягли додому клітку з хвилястим папугою. Коля сказав, що його тримають у тісноті, і заплатив за нього замість того, щоб просто піти. Папуга прожив у нас сім років. Я не думала, що згадуватиму його, але ось — згадую. Напевно, ринку давно вже немає.

— Я перевірю, — сказала Марина. — Раптом є.

— Раптом є.

Ми попрощалися. Я поклала слухавку й довго сиділа в темряві.

За вікном уже був вечір. Кухня потемніла — я бачила тільки один вогник вуличного ліхтаря у шибці. Двір мовчав. Діти пішли додому, горобці вгамувалися. За сусіднім вікном хтось вимкнув світло.

Я думала про Марину…