Німа дівчинка врятувала літню жінку після нападу, не підозрюючи, як ця зустріч змінить їхні життя

«Шукає», — сказав Остап, хоча його власний голос звучав непевно. «Шукає, пані. Майте віру. Але віру важко зберігати, коли стоїш на краю прірви, і єдине, що відділяє тебе від трагедії, — це стара мотузка й руки семирічної дівчинки». Унизу, в глибині ущелини, час, здавалося, зупинився. Соломія дихала ротом, випускаючи білі хмарки пари в крижаному повітрі.

Дідусів ножик раз у раз ковзав по мокрій шкірі підлокітника, яка здавалася затверділою, мов камінь. Її маленькі пальці заклякли, стали незграбними від холоду, і щоразу, коли метал вислизав у неї з рук, вона відчувала, як паніка гризе її потилицю. «Швидше, швидше!» Нарешті шкіра з сухим тріском піддалася.

Соломія просунула руку в отвір підлокітника, відгортаючи промоклий наповнювач. Її пальці торкнулися чогось холодного, гладкого й прямокутного. Серце підскочило їй до горла.

Він був там. Обережно вона витягла маленький цифровий пристрій. Чорний корпус був не більший за сірникову коробку, а крихітний червоний діод ледь блимав, мов згасаюче око.

У нього ще була батарея. Він ще жив. Соломія відчула таку радість, що мало не закричала, але її німе горло випустило лише тремтливий зітх.

Вона сховала диктофон у глибоку кишеню штанів і міцно застебнула ґудзик. Вона мала смикнути мотузку двічі — це був сигнал, щоб її витягували, — коли світ змінився. Це не було поступове попередження.

Це був удар. Важка й холодна крапля дощу, мов крижана кулька, вдарила її в потилицю, потім наступна — в чоло, і за кілька секунд небо знову розчахнулося. То був не звичайний дощ, а лютий потік, така щільна стіна води, що все навколо розмивалося.

Разом із дощем прийшов звук. Глибокий, низький рев, що долинав із верхів’їв річки. Це був звук, якого всі, хто живе в горах, бояться дужче, ніж диявола.

Паводкова хвиля. Річка, напитана бурею високо в горах, насувалася раптовою й лютою хвилею, що несла дерева, каміння й смерть. Нагорі Остап відчув вібрацію в підошвах чобіт раніше, ніж почув гуркіт.

«Назад! — закричав старий, широко розплющивши очі від жаху. — Назад, Соломіє! Вода йде!» Остап не став чекати сигналу.

Він почав відчайдушно тягнути мотузку, забувши про техніку, забувши про біль у спині, тягнув, мов звір, що захищає дитинча. Унизу Соломія відчула ривок у талії й схопила мотузку обома руками. Її ноги шукали опори на скелі, але мох від нового дощу став слизьким, мов мило.

І тоді прийшов монстр. Стіна каламутної води, заввишки в два метри, з’явилася на повороті річки, ревучи, мов потяг, що зійшов із рейок. Вона вдарила в скелю, де був візок, із силою бомби.

Удар був жорстокий. Метал візка заверещав, коли його вирвало зі скелі. Він зігнувся й зник під коричневою піною в одну мить.

Соломія закричала без голосу, коли крижана вода вдарила її по ногах, намагаючись забрати й її також. Сила течії підняла її в повітря, смикаючи, мов ганчір’яну ляльку. «Остапе! — завила Лідія із землі, повзучи до дерева. — Її забере. Забере». Мотузка натяглася так сильно, що, здавалося, загуде, мов струна, готова луснути…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇