Німа дівчинка врятувала літню жінку після нападу, не підозрюючи, як ця зустріч змінить їхні життя

До розпачу додалася хвороба. Температура Лідії різко підскочила. Вона почала марити, бурмочучи імена померлих, плутаючи Соломію зі своїм покійним сином, просячи пробачення за давні гріхи.

Соломія не спала. Цілі години провела, міняючи мокрі ганчірки на чолі старенької, даючи їй ковтки води, стежачи за її важким диханням. Дівчинка розуміла, що висока гарячка небезпечна для ослабленої старенької.

Коли сонце зійшло бліде й сумне серед туману, воно принесло з собою звістку, яка остаточно зламала дух утікачів. Дядько Остап увімкнув радіо, щоб послухати прогноз погоди, але почув урочистий голос сільського священника. «Запрошуємо всю громаду, — говорив гугнявий голос отця Богдана, — на поминальну службу за пані Лідією, що відбудеться завтра опівдні в місцевому храмі. Хоч тіло й не знайдено, ми молитимемося за спокій її душі. Після служби родинний адвокат оголосить заповіт. Пані Оксана вже оголосила себе єдиною спадкоємицею». Остап вимкнув радіо ударом долоні, ніби радіо було винне.

«Завтра! — гаркнув старий. — Та жінка квапиться. Хоче узаконити крадіжку, перш ніж хтось почне ставити запитання».

Пані Лідія, яка прокинулася від звуку радіо, дивилася в стелю скляними очима. У її погляді вже не було вогню, лише страшна сіра покора. «Залиш усе як є, Остапе! — сказала вона ледь чутним голосом. — Це кінець! Оксана перемогла. Подивися на мене. Я навіть встати не можу. Цей диктофон не працює. А навіть якби й працював, хто нам повірить? Ти бідний старий, а я небіжчиця!» Лідія повернула голову до стіни, відвертаючись від них спиною. «Ідіть, Остапе! Забирайте дівчинку звідси, поки Тарас не повернувся. Якщо знайдуть мене саму, скажуть, що я доповзла сюди. І що ніколи вас не бачила. Рятуйтеся!» Це був кінець.

Велика матріархиня здалася. Вага зради й гарячки виявилася сильнішою за її гордість. Остап зняв капелюха й м’яв його в руках.

Він відчував безсилий гнів. Знав, що пані має рацію. Без доказів вхід до села був самогубством.

Вони підуть або до в’язниці, або на цвинтар. Але в тій кімнаті, повній поразки, був хтось, хто не приймав долі. Соломія підвелася зі свого табурета, підійшла до старої шафки, де вони зберігали скромні харчі.

Пошукала на дні й витягла маленький полотняний мішечок. То був рис. Кілограм рису, який Остап беріг на особливі випадки.

Розкіш у цьому домі. Дівчинка віднесла мішечок на стіл, відкрила його, взяла мертвий диктофон, який усі вважали безнадійно зіпсованим, і занурила його в білі зерна, доки він не був повністю вкритий. Остап подивився на онуку спантеличено.

«Що ти робиш, доню?» Соломія подивилася на діда й показала жестом: «Це не для їжі. Почекай».

Дівчинка багато помічала й запам’ятовувала, бо звикла більше спостерігати, ніж говорити. Якось вона бачила туриста біля річки, якому годинник упав у воду.

Чоловік поклав його в рис і сказав, що зерно витягує вологу, мов магія. Соломія підійшла до похідного ліжка й обережно торкнулася Лідії за плече. Дівчинка вказала на мішечок із рисом, а потім підняла один палець.

Жест означав: «Один день. Нам потрібен лише один день». Потім Соломія спробувала підбадьорити стареньку.

Приклала руки до рота й підняла кутики губ угору, малюючи тремтливу, але справжню усмішку. Взяла руку Лідії й міцно стиснула її, передаючи всю енергію, що лишилася в її маленькому тілі. Без слів вона просила: «Не помирай. Не здавайся». Остап відчув, як у нього підступає клубок до горла. Він побачив рішучість в очах онуки й відчув сором, що засумнівався.

— Дівчинка має рацію, пані, — сказав старий, повертаючи силу у свій голос. — Рис сушить мокрі речі. Це старий трюк. Якщо спрацює, завтра до нас повернеться той голос. Він підійшов до похідного ліжка й суворо подивився на Лідію. — А ви не помрете тут. Не в моєму домі. Я не ховаю нікого, хто ще дихає. Тож пийте той чай і проженіть цю гарячку, бо завтра ми йдемо в те село.

— Як? — слабко спитала Лідія, але в її очах уже з’являлася іскра цікавості. — Ми не можемо йти пішки, а вони стережуть дороги. Остап усміхнувся кривою й хитрою усмішкою, від якої окреслилися всі його зморшки.

— Пішки — ні, — сказав старий. — Але завтра проїжджає вантажівка з вугіллям. Мій приятель Андрій їде в село доставляти мішки до пекарні.

Якщо вдасться вас туди сховати так, щоб ніхто не бачив, в’їдемо в село, як троянський кінь. Лідія подивилася на мішечок із рисом, де спочивала її єдина надія. Подивилася на німу дівчинку, яка врятувала їй життя двічі.

І дуже повільно кивнула. «Добре, — прошепотіла вона. — Ще один день. Борімося ще один день». Надворі сонце почало пробивати туман. Тишу порушував не крик, а тихий шелест рисових зерен і обіцянка помсти…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇