Нова дружина наполягла, щоб хлопчика залишили за дверима, і батько надто пізно зрозумів ціну цього рішення….

Минув ще рік. Одного лютневого вечора Данило знову прийшов на те саме поле. Тепер тут стояв невеликий дерев’яний хрест.

Його колись поставили на пам’ять про загиблу фельдшерку Надію. Поруч хтось завжди залишав живі квіти, навіть узимку. Данило так і не дізнався, хто.

Він поклав до хреста маленький букет білих гвоздик, трохи постояв, потім дістав медальйон і відкрив його. Фотографія майже зникла остаточно, риси облич розчинилися. Час стер їх, але пам’ять — ні.

Данило обережно закрив кришку. У цю мить над полем знявся вітер, точнісінько такий, як у ту далеку ніч. Сніг закружляв у повітрі.

На мить йому здалося, що далеко попереду спалахнув маленький теплий вогник, зовсім крихітний. Він не кинувся за ним, не злякався, не здивувався, а тільки тихо усміхнувся. Бо тепер уже не мало значення, чи було те світло справжнім.

Головне було зовсім в іншому. Тієї страшної зимової ночі одна людина злякалася і зрадила. Інші люди не пройшли повз і врятували.

А маленький хлопчик, який мав повне право вирости з образою на весь світ, обрав не ненависть. Він обрав добро. І саме цей вибір виявився справжнім дивом.

Данило ще раз подивився на засніжене поле. Потім повільно пішов додому. Туди, де на нього чекали діти, учні, друзі й пам’ять про людей, завдяки яким він жив.

За його спиною вітер поступово вщух. Поле знову стало тихим. Ніби нічого особливого тут ніколи не відбувалося.

Але якби хтось опинився там того вечора, він, можливо, помітив би одну дивну річ. Сніг дуже швидко замітав людські сліди. А сліди доброти не зникали ніколи.