Різне

Нова дружина наполягла, щоб хлопчика залишили за дверима, і батько надто пізно зрозумів ціну цього рішення….

Опівдні вітер трохи вщух. Віктор запряг коня, поклав Даню в сани, накрив кожухом і повіз до селища. Галина поїхала з ним.

Коли вони під’їхали до будинку Коваленків, біля хвіртки вже стояли люди: сусіди, представник місцевої влади, поліцейський і двоє чоловіків із лопатами. Батько Дані, Олег, метався подвір’ям без шапки.

Обличчя в нього було сіре. Побачивши сани, він спершу не зрозумів, хто лежить усередині. Потім кинувся вперед.

— Даню!

Хлопчик не розплющив очей.

— Живий, — коротко сказав Віктор. — Але в нього жар.

— Треба везти до фельдшера.

Олег схопився за край саней.

— Де ви його знайшли?

Віктор подивився просто на нього.

— Біля кордону.

— Не може бути. Це ж через поле.

— Може. Барс знайшов.

Марина стояла на ґанку, накинувши поверх сукні пухову хустку.

Вона не плакала, тільки дивилася на Даню так, ніби боялася, що він прокинеться й розповість усе.

— Він сам пішов, — швидко сказала вона. — Ми думали, він на подвір’ї.

— Потім схаменулися.

Галина повільно повернула голову.

— Сам?

— Так.

— Він часто вередував. Міг сховатися.

Олег сіпнувся, ніби хотів щось сказати, але промовчав.

І це мовчання все пояснило. Галина подивилася на нього з таким презирством, що він опустив очі.

— Дитина уві сні просила не зачиняти двері, — сказала вона.

Серед людей запала тиша. Марина зблідла.

— Мало що діти говорять у маренні.

— У маренні вони найчастіше кажуть правду, — відповіла Галина.

Поліцейський ступив ближче.

— Олеже, що сталося?

Той дивився на сина, на його бліде обличчя, на вії, злиплі від розталого снігу, на маленьку руку, що лежала поверх кожуха, і раптом зрозумів, що все це могло закінчитися інакше.

Зовсім інакше.

— Я виставив його, — глухо сказав він.

Марина різко обернулася.

— Ти що верзеш?

— Я виставив.

— На хвилину.

— Надвір. У заметіль.

— Ти сам погодився?

— Так.

Він підвів очі.

Уперше за весь ранок він подивився на людей прямо.

— Я погодився.