Нова дружина наполягла, щоб хлопчика залишили за дверима, і батько надто пізно зрозумів ціну цього рішення….

А потім чиїсь сильні руки обережно підняли його з холодного снігу. Даня прийшов до тями від того, що хтось розтирав йому долоні. Спершу він відчув біль — гострий, пекучий, ніби в пальці встромили сотні маленьких голок. Потім почув тріск полін, тихе скавчання собаки й незнайомий жіночий голос.

— Тихіше, любий.

— Потерпи трохи. Зараз стане легше.

Він розплющив очі.

Над ним схилилася жінка в темній вовняній хустці. Їй було, мабуть, близько сорока. У неї були втомлені сірі очі й лагідне обличчя, на якому тривога чомусь здавалася доброю.

Даня лежав на широкій лаві біля печі. Його мокрий одяг висів на мотузці, а самого загорнули в товсту ватяну ковдру. Поруч сидів великий кудлатий пес і уважно дивився на нього, поклавши морду на край лави.

— Отямився, — з полегшенням сказала жінка. — Ну, слава Богу.

Із сіней увійшов високий чоловік у кожусі, весь обліплений снігом.

У руці він тримав гасовий ліхтар.

— Дорогу зовсім перемело, — сказав він. — До фельдшерського пункту зараз не дістатися.

— Нехай тут відігрівається. Якщо стане гірше, вранці повеземо.

Він підійшов до хлопчика.

— Як тебе звати, друже?

Даня дивився на ліхтар. Те саме тепле світло. Жовте полум’я тремтіло за закіптюженим склом.

— Даня, — нарешті відповів хлопчик.

— А прізвище яке?

Хлопчик замислився.

— Коваленко.

Чоловік і жінка перезирнулися.

— Ти із сусіднього селища? — спитала вона.

Даня ледь помітно кивнув. До селища звідси було майже три кілометри.

Між селищем і цією самотньою сторожкою тяглося поле, яке взимку заносило так, що дороги не лишалося зовсім.

— Як же ти сюди потрапив? — прошепотіла жінка.

Даня не відповів.

Він боявся сказати правду. Йому здавалося, що якщо чужі люди дізнаються, що тато вигнав його надвір, то почнуть сварити тата. А цього він не хотів.

Тато ж хороший. Просто втомився. Мабуть, Марина дуже на нього розсердилася.

Мабуть, він уже шукає його.

— Я заблукав, — тихо сказав хлопчик.

Жінка знову подивилася на чоловіка.

— Сам?

Даня кивнув.

— А де твоя мама?

Він довго мовчав.

— Померла.

Жінка відвела погляд. Чоловік зняв шапку й провів долонею по мокрому волоссю.

— Мене звати Віктор, — сказав він.

— А це моя дружина, Галина. Ми тут, на лісовому кордоні, живемо. Наш пес Барс тебе й знайшов.

Барс тихо завиляв хвостом. Даня подивився на собаку.

— Дякую.

Галина відвернулася до печі, але Віктор помітив, як вона швидко провела долонею по щоці. Дітей у них не було. Колись був син.

Їхній син прожив усього три дні. Після цього Галина більше не могла мати дітей і всі наступні роки ніби вчилася жити з порожнечею, яка не ставала меншою. Вона не розповідала про це чужим.

Але зараз Галина, дивлячись на худенького хлопчика під своєю старою ковдрою, відчула, як усередині щось болісно здригнулося.

— Хочеш молока? — спитала вона.

Даня кивнув.

Галина налила в кухоль теплого молока, додала ложку меду й сіла поруч. Пальці хлопчика ще не слухалися, тому вона тримала кухоль сама. Він пив маленькими ковтками.

— Смачно?

— Дуже.

— А вдома тобі мед дають?

Даня замислився.

— Раніше мама давала.

— А тепер?

— Тепер ні.

Більше Галина нічого не питала. Уночі заметіль посилилася, вітер бився у віконниці, вив у димарі й завалював снігом ґанок.

Віктор кілька разів виходив перевірити коня і щоразу повертався все похмуріший.

— До ранку звідси не вибратися, — сказав він. — Та й до них зараз ніхто не проб’ється.

— А раптом його шукають?

— Мають шукати.

Галина подивилася на сплячу дитину. Даня лежав, підклавши долоню під щоку. Барс умостився поруч на підлозі й не відходив від лави.

— Вікторе.

— Що?

— Він не просто заблукав.

Чоловік мовчав.

— У такий мороз п’ятирічна дитина сама надворі не буває, — вела далі Галина. — На ньому тонка куртка, домашня шапка, рукавиць немає, а валянки майже без калош.

— Може, з двору пішов?

— У заметіль?

Віктор тяжко зітхнув.

— Уранці розберемося, — сказав Віктор.

Але вранці Дані стало гірше. Він палав у гарячці, не розплющував очей і тихо говорив із кимось, кого в кімнаті не було.

— Матусю… Я все зрозумів. Я більше не буду.

Галина просиділа поруч до світанку. Коли хлопчик укотре зашепотів, вона нахилилася й почула:

— Не зачиняй двері.

У неї стиснулося серце.

— Ніхто більше не зачинить, — тихо сказала вона. — Чуєш? Ніхто…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇