Один вечір поруч із тіткою Людою відкрив мені те, чого інші воліли не помічати

— А ти нічого поганого й не робив, Даниле. Просто ти сам увесь час напружений. Заходиш на кухню — ніби боїшся мене потурбувати. Я питаю щось звичайне — ти відповідаєш так, наче складаєш іспит.

Я знітився.

— Я просто не звик.

— До чого?

— До того, що вдома є ще хтось. Тим паче людина, з якою я не знаю, як себе поводити.

Мирослава кивнула.

— Оце чесно.

За вікном у цей момент хтось голосно грюкнув дверцятами машини. Я здригнувся, хоча звук був звичайний. Мирослава це помітила й усміхнулася.

— Бачиш? Ми обоє сьогодні якісь насторожені.

— Напевно.

— Скасовані зустрічі так діють. Спершу чекаєш розмови, потім лишаєшся з тишею, і вона починає здаватися гучнішою, ніж треба.

Ці слова чомусь зачепили мене. Я часто сам жив у такій тиші, тільки не називав її самотністю. У мене були заняття, навчання, батько, листування з друзями, але вечорами все одно траплялися хвилини, коли квартира здавалася надто великою для двох людей. А тепер у ній було троє, і кожен усе одно лишався трохи осторонь…