Один вечір поруч із тіткою Людою відкрив мені те, чого інші воліли не помічати

— Дякую. Я справді не буду тебе затримувати.

У кімнаті, де Мирослава накрила стіл, світло було приглушене, але не урочисте. Лампа стояла біля стіни, на столі лежали серветки, фрукти, невеликі закуски, солодощі. Поруч стояла пляшка вина, але Мирослава, помітивши мій погляд, одразу прибрала її вбік.

— Це було для нас із Соломією, — пояснила вона. — Тобі наллю чай або сік. Ще не вистачало, щоб твій батько повернувся й вирішив, ніби я замість догляду за домом влаштовувала сумнівні вечори.

Від цього жарту напруження трохи спало. Я навіть усміхнувся.

— Тоді краще чай.

— Чай то чай. Найбезпечніший варіант.

Ми сіли одне навпроти одного. Спочатку розмова не клеїлася. Мирослава питала про інститут, викладачів, проєкт, терміни. Я відповідав коротко, іноді надто докладно пояснював технічні речі, потім сам розумів, що говорю нудно, і замовкав. Вона слухала терпляче, не перебивала, не вдавала, ніби все розуміє, але й не переводила розмову з ввічливості.

Поступово мені стало легше. У кімнаті було тепло, за вікном сутеніло, чай остигав у чашках. Накритий стіл уже не здавався зайвим — навпаки, він ніби втримував цей вечір від остаточної порожнечі.

— Ти весь час говориш про навчання так, ніби це єдине, що в тебе є, — зауважила Мирослава.

Я знизав плечима.

— Зараз майже так і є. Проєкт, пари, дім. Більше нічого важливого.

— А друзі?

— Є. Але всі зайняті своїм.

— Розумію, — сказала вона. — У дорослих часто так само. Усі наче поруч, у всіх телефони під рукою, а поговорити по-справжньому іноді ні з ким.

Вона вимовила це спокійно, але в її голосі промайнула та сама втома, яку я помітив після дзвінка. Я вперше за вечір подивився на неї уважніше. Не як на людину, яка просто живе в нашій вільній кімнаті й чемно питає про мої справи, а як на ту, хто теж може почуватися чужою.

— Вам тут незатишно? — спитав я обережно.

Мирослава не відразу відповіла. Вона провела пальцем по краю чашки, ніби обдумувала, чи варто казати правду.

— Не те щоб незатишно. Ваш батько дуже допоміг мені. Я це ціную. Просто чужий дім залишається чужим, навіть якщо в ньому до тебе ставляться добре. Увесь час думаєш, чи не зайняла зайвого місця, чи не заважаєш комусь, чи не надто голосно зачинила двері.

Мені стало неприємно від думки, що вона могла почуватися зайвою через мене.

— Я не хотів, щоб ви так думали…