Охоронці вже взяли її під руки. Деталь на фотографії в її руках, що позбавила господаря закладу дару мови

Старенька з зусиллям відчинила важкі двері й опинилася у великій залі, повній людей. Яскраві вогні, кольорові лампочки, блискучий декор — усе це на мить засліпило її. Столи вгиналися від дорогих страв, офіціанти швидко проходили між ними з позолоченими тацями, а на м’яких стільцях поважно сиділи чоловіки в дорогих костюмах і жінки у вечірніх сукнях.

Валентині Степанівні стало не по собі. Вона притулилася до стіни в кутку й боялася зайвий раз поворухнутися. Але вже за хвилину помітила на собі презирливий погляд пихатого чоловіка, який тицьнув у її бік пальцем.

— Це ще що таке? У нас тут не нічліжка і не пункт допомоги бідним. Приберіть її негайно! Дивитися гидко. Гей, офіціанте, ти оглух?

Молодий офіціант, який випадково опинився поруч, зблід.

— Так, звісно… Зараз скажу керуючому. Ми все виправимо, не хвилюйтеся.

Добряче напідпитку гості зааплодували й почали вигукувати грубі фрази.

— Правильно! Зовсім розперезалися ці волоцюги. Усюди лізуть, куди їх не просять. Уже й у ресторани пробираються! Куди охорона дивиться? — обурилася повна дама в блискучій сукні, вся обвішана браслетами й каблучками.

Валентина Степанівна в жаху заплющила очі. За все життя їй не доводилося зазнавати такого приниження. Їй хотілося провалитися крізь землю, сховатися десь у темному кутку, подалі від цих злих, глузливих облич.

До знущань долучилася ще одна жінка, яку всі називали Кариною. Під дією алкоголю вона голосно сміялася, не намагаючись себе стримувати.

— Бабусю, чи не запізно тобі по ресторанах ходити?