Охоронці вже взяли її під руки. Деталь на фотографії в її руках, що позбавила господаря закладу дару мови

У такому віці вже про душу пора думати. Чи ти до нас за стіл хочеш? Тільки, благаю, не поруч зі мною. У мене алергія на неприємні запахи!

Її гучний сміх прокотився по всій залі. Літня жінка щосили намагалася не розплакатися від цієї жахливої несправедливості.

«Що з ними не так? Так, я стара. Але хіба старість дає право знущатися з людини? Вони ж теж колись постаріють, стануть слабкими. Чому вони цього не розуміють? У наш час старших поважали, незалежно від того, скільки в них грошей», — думала Валентина Степанівна.

Та вголос вона нічого сказати не змогла. Язик наче занімів. Опустивши голову, вона мовчки слухала потік образ. І все ж усередині в неї жила тверда думка: вона мусить витримати й домогтися того, заради чого прийшла.

А знущання тим часом тривали. Грубі вигуки летіли з усіх боків:

— Я не для того такі гроші платила, щоб дивитися на жебрачку!

— Чому ми маємо терпіти це неподобство?

— Де директор? Я цю забігайлівку закрию до біса!

Офіціанти ховалися по кутках і перешіптувалися. Багатьом було шкода стареньку, але ніхто не наважувався заперечити п’яним і багатим гостям. Ці люди часто приходили сюди розважатися і, головне, демонструвати свій статус.

Ресторан процвітав. Працювати тут вважалося престижним. Власник був щедрим, платив добре, і ніхто не хотів втратити таке місце. Лише одна молода офіціантка не могла спокійно дивитися на те, що відбувається.

Їй було боляче бачити, як літню жінку принижують лише за те, що вона бідно вдягнена й має старий вигляд.

— Це вже не люди, а бозна-що! Як можна так поводитися з літньою людиною? Я зараз піду до директора й розповім, що тут коїться, — рішуче сказала вона.

— Лєно, ти нічого не зміниш. Директор однаково буде на боці гостей. Так, вони нахабні, але вони приносять закладові гроші. А цю жінку все одно виставлять. Ти тут і тижня не працюєш, може, не варто лізти на рожен?