Олександру вважають недосвідченою стажеркою, але готують для неї щедру пропозицію та керівну посаду

Я затрималася під приводом роботи в архіві. Уночі адміністративний корпус поринув у темряву й тишу, лише в приймальні гудів холодильник. Охоронець закінчив обхід і повернувся на пост; дочекавшись цього, я піднялася до бухгалтерії й влаштувалася за комп’ютером Ткача.

У телефоні були програми для добору пароля, але їм знадобилася б не одна ніч. А я насамперед підняла клавіатуру: за роки перевірок це стало звичкою. Люди часто не запам’ятовують складної комбінації, а записують і тримають біля комп’ютера. У половині перевірених мною кабінетів запис знаходився саме там. Слабким місцем захисту знову виявилася людина — знизу до клавіатури Ткача був приклеєний стікер із довгою низкою літер, цифр і значків. Однаково що поставити міцний замок, а ключ повісити поруч із дверима на цвяшок.

Тепер стало в пригоді моє давнє захоплення: ще з дев’ятого класу я проводила ночі за комп’ютером, з’ясовуючи будову чужих систем. Із нього згодом і виросла робота в аудиті. Виходило навіть кумедно: дівчисько, з дев’яти класів якого тут сміялися, за пів години відшукало відомості, роками приховувані від холдингу.

Я взялася вивчати рух грошей. Більша частина вкладень холдингу й клієнтських передоплат, здобутих відділом Максима, оминала справжніх постачальників. Оплату бронювання, наприклад, одразу, у день надходження, відправляли одному й тому самому генпідряднику. Проте особливо вирізнялася інша стаття: три фірми щомісяця, без пропусків, отримували по триста двадцять тисяч за консультаційні послуги.

Один платіж у триста двадцять тисяч для холдингу невеликий — можна й не помітити. Але таких отримувачів було троє, виплати тривали майже три роки й разом становили вже десятки мільйонів. Великий переказ привернув би увагу, тому гроші виводили невеликими однаковими порціями, місяць за місяцем.

Я взялася за самі фірми. В усіх трьох не було сайтів, працівників, офісів; із відомостей про їхнє розташування була лише адреса. За роки оплачених консультацій у системі не з’явилося ні звіту, ні довідки, ні іншого підготовленого ними документа. За що компанія переказувала гроші, зрозуміти було неможливо.

У картках договорів знайшлася графа з ім’ям укладача. Отримувачі різні, а договори й усі рахунки до них готувала одна людина — Сергій Данилович Руднєв, керівник справами «Вербової пристані». Тихий, майже непомітний, він завжди тримався на крок позаду Левицької. Тепер стало зрозуміло, хто оформлював папери. За самими фірмами ще належало розгледіти людей.

Імена директорів знайшлися у відкритих відомостях. Я виписала три прізвища, потім перевірила кожне в соціальних мережах. Першу фірму очолювала Ніна Олексіївна Гончар, пенсіонерка сімдесяти шести років, яка значилася консультанткою з готельного бізнесу. На її сторінці був ювілейний знімок: Ніна Олексіївна сиділа за святковим столом, а усміхнена Оксана Романівна обіймала її за плечі. Під фотографією було написано: «Мамусю, з днем народження».

Наступною виявилася Олена Мельник. На її весільних фотографіях поруч із нареченою незмінно був Ткач. Дружина фінансового директора, яка залишила після весілля власне прізвище. З Віктором Кравцем, третім директором, пошук нічого не дав: ні спільних знімків, ні спільних знайомих. З ким пов’язаний він, залишалося невідомим.

Зате дорога машина Левицької та її каміння ціною з квартиру дістали пояснення. Гроші «Вербової пристані» зникали в мене на очах, і відповідь була до огиди проста. Заради власних апетитів ці люди спокійно ламали життя Максиму, Михайлу Петровичу й усім, хто тут працював.

На захищений сервер холдингу пішла повна копія всього, що я знайшла: жодного файлу я не пропустила. Тепер у нас були докази, а не самі підозри. Якби справа була лише в розкраданнях, можна було вже викликати поліцію. Але я ще не з’ясувала, навіщо їм неосвічене дівчисько в кадровому резерві, і доти не могла дозволити нікому з них вислизнути.

Перш ніж вийти із системи, я видалила все, що могло видати мою присутність. У темному кабінеті залишився світитися лише телефон. Я дивилася на його екран, ще раз обмірковуючи подальші кроки. Хоч яку пастку вони готували, мені доведеться самій у неї ввійти — здаватися нетямущою, слухатися, бути зручною. Нехай заспокояться й повірять, що міцно тримають мене в кулаці. Тоді й падіння буде для них болючішим.

Пом’ятий костюм був той самий, а нічної втоми я не виказувала. Уранці, наче нічого не сталося, прийшла до переговорної на черговий день стажування й сіла за стіл. За розкладом мені знову належало вчитися того, як тут ведуть справи…