Олександру вважають недосвідченою стажеркою, але готують для неї щедру пропозицію та керівну посаду

У його голосі не було ні зневаги, ні глузування, до яких я тут уже почала звикати. Я придивилася до нього. У нього були почервонілі очі людини, яка знову просиділа над звітами половину ночі. Кава, схоже, була далеко не першою за день. Дорошенко ще тримався, але сил на це залишалося небагато.

— Максиме, у листопаді заїзди будуть? — запитав Савчук.

— На три корпоративи й два групові заїзди ледве вдалося домовитися. — Максим спохмурнів, крутнувши стаканчик у пальцях. — А Оксана Романівна велить ціни підвищувати. Корпуси сиплються, ми дорожчаємо. До конкурентів усі підуть. Та ще й передоплати… Щойно бронювання оплатять, того ж дня гроші на інший рахунок переказують.

Я насторожилася. Клієнтські гроші в компанії не залишалися — отже, вирушали слідом за мільйонами з архівних актів. Відклавши ложку, я постаралася надати обличчю якнайнаївнішого виразу.

— А компанія зобов’язана свої гроші переказувати кудись іще? Це таке правило?

Чоловіки перезирнулися й невесело всміхнулися.

— Вам про це думати ще рано, Олександро, — відповів Максим. — Просто в наших грошей стежки якісь криві.

Пояснювати далі він не став. Від дверей уже долинав дзвінкий стукіт підборів. До їдальні ввійшла Оксана Романівна Левицька; поруч із нею йшов фінансовий директор Павло Антонович Ткач, за ними — ще двоє супровідників. Фірмовий костюм генеральної директорки, великі камені у вухах і на пальцях, бездоганно вкладене волосся тут особливо впадали в око. Оглянувши їдальню, вона зморщила носа.

— Ось куди ви забралися. Михайле Петровичу, що за посиденьки влаштували в цій дірі?

Савчук і Дорошенко підвелися. Я теж встала, повільно, зберігаючи незворушний вираз обличчя.

— Гості на дах східного корпусу скаржаться, — холодно повела далі Левицька. — Він у вас так і тече.

— Оксано Романівно, там без покрівельників не обійтися. — У Михайла Петровича здригнувся голос. — Самому мені даху не перекрити. Я щомісяця пишу службові записки на ремонт. Не погоджують.

— Ми тут грошей не друкуємо, Савчуку, — усміхнувся Ткач, виступаючи вперед. — У доброго господаря нічого не тече. Руки в тебе звідки ростуть? Латай тим, що знайдеш на складі. Чи зарплату задарма отримувати зібрався?

Я ледве стрималася, щоб не стиснути кулаки. За капітальний ремонт цього даху, за документами, три роки тому віддали чотири з половиною мільйони. Підпис під актом поставив саме Ткач. Тепер він дорікав у дармоїдстві людині, яка самотужки підтримувала все господарство.

— Оксано Романівно, він же один на весь комплекс, — втрутився Максим. — Щодня сам усе обходить. Виділіть на ремонт гроші, інакше взимку…

— Тобі б продажі так захищати, як його! — Левицька зміряла Дорошенка поглядом. — Уже кінець місяця, а план знову не виконано. Знайшовся адвокат. Краще йди шукай клієнтів.

Максим зціпив зуби, але продовжувати не став. Левицька пирхнула, потім подивилася на мене.

— А тобі, недоучко, замість того щоб дурно хліб їсти, ганчірку б узяти. Підлогу помиєш.

Вони вийшли. Підбори ще стукотіли в коридорі, потім стихли. За столом ніхто не говорив. Михайло Петрович сів, обхопивши голову руками; Максим мовчки поклав долоню йому на плече.

Вони ще вірили, що «Вербову пристань» можна врятувати, заради цього терпіли приниження й виснажували себе роботою. А зароблене йшло на діаманти й костюми Левицької. Отже, не все начальство тут прогнило. Я вирішила, що цих двох захищатиму. Пробачити тим, хто жив їхнім коштом і витирав об них ноги, я не могла.

Сівши поруч із Савчуком, я обережно забрала з його рук контейнер з охололою їжею.

— Михайле Петровичу, після обіду знову піду з вами на обхід.

Сказала неголосно, але колишньої несміливості, з якою я відповідала Ковалю, у голосі вже не було. Савчук підвів голову. У його здивуванні мені вчулося полегшення.

— Дякую, доню. — Він трохи помовчав. — Скажи, у тебе точно дев’ять класів? Міркуєш наче старша за свої роки.

Замість відповіді я усміхнулася. Назватися я поки не могла — заради їхнього ж захисту. Після того, що сталося, стало зрозуміло: Левицька та її люди не мають наміру витягати комплекс. Вони хочуть вичавити з нього останню копійку. Залишалося з’ясувати, що задумано на той випадок, коли вичавлювати буде нічого. Шукати слід було в бухгалтерії. Я вирішила вже цієї ночі дізнатися, куди діваються з такими труднощами зібрані Максимом гроші й до чого все йде…