Олександру вважають недосвідченою стажеркою, але готують для неї щедру пропозицію та керівну посаду

Коваль увійшов і окинув мене знайомим поглядом — як порожнє місце. Товста папка внутрішніх регламентів полетіла на стіл переді мною.

— Ну як, зірко, починаєш розуміти, куди потрапила й що в нас до чого?

— Стараюся, Миколо Степановичу. Не хочу нікого підвести.

Моя рівна, ввічлива відповідь викликала задоволене хмикання.

— От і добре, що слухаєшся. Решти від тебе не вимагають. — Він склав руки на грудях, розглядаючи мене, як річ на розпродажі. — На понеділок призначено останню співбесіду. Пройдеш її — будеш у нашому колі. Оксані Романівні дякуй: добра вона в нас. І приготуйся працювати не покладаючи рук, на благо компанії.

— Так, Миколо Степановичу.

Уголос я більше нічого не сказала. Їхнє «благо компанії» вже викликало в мене невеселий усміх: працювати заради компанії в них означало відповідати за чужі гріхи. Коваль не припускав, що слухняна стажерка знає про три фірми й щомісячні платежі по триста двадцять тисяч.

Телефон у нього коротко завібрував. Він глянув на екран із досадою.

— Ткач… Чого йому нейметься? — пробурмотів він і звернувся до мене: — Після обіду зайдеш до Павла Антоновича. Йому треба з тобою серйозно поговорити.

— Серйозно поговорити?

— Тобі не однаково? Оформлятимуть тебе, у керівництво. Щось таке.

Останні слова він кинув уже через плече й поспішив піти. Я заплющила очі, залишившись сама. Слова про оформлення пов’язували те, що раніше ще можна було розглядати окремо: повторні платежі за ремонт, три фірми, які отримують гроші щомісяця, і тепер — поспіх із призначенням.

На папері керувати мало дівчисько з вулиці, не здатне ні розібратися, ні прочитати документи. Коли все завалиться, борги пред’являть людині, чиї підписи залишаться внизу. Мені. Вони тим часом зникнуть, вичавивши «Вербову пристань» досуха й довівши її до банкрутства.

Я не збиралася оминати розставлену пастку. У неї треба було ввійти, щоб кожен підсунутий папір обернувся доказом проти тих, хто його підготував. Дочекатися хвилини, коли вони остаточно повірять, що тримають мене в руках.

Розплющивши очі, я подивилася у вікно. Над соснами показалася блакить неба. Довго жити в ситості чужим коштом їм уже не залишалося.

Після обіду я постукала до фінансового директора. Ткач курив сигару, розвалившись у шкіряному кріслі. Дорогі меблі, картини, скляна шафа з колекційним коньяком — кабінет не поступався переговорній. Я могла лише гадати, скільки речей тут купили за гроші, яких так і не отримали покрівельники й котельня.

— Проходь. Сідай туди. — Підборіддям він показав, куди мені сісти: на стілець навпроти.

Щойно я сіла, він повільно видихнув дим мені в обличчя.

— Як навчання? Уже дійшло, наскільки серйозна в нас компанія?

— Так, Павле Антоновичу. Дізнаюся багато нового.

— Тобі за сам дозвіл сюди ввійти дякувати треба, — сказав він із гидкою усмішкою. — Без Оксани Романівни так би й рахувала копійки до кінця життя.

Той самий тон, що в Коваля: розмова звисока з людиною, яку заздалегідь визнали нікчемою. Я опустила очі й мовчки чекала, поки скінчиться ця частина бесіди.

— Тепер до справи. Вона в нас делікатна. — Із шухляди він вийняв чималий стос документів. — Починаємо новий проєкт. Потрібна молода людина, зі свіжим поглядом. Тебе хочемо поставити на чолі. — Він постукав по стосу пальцем і заговорив з інтонацією благодійника: — Тільки не думай, ніби про людське око. Керуватимеш по-справжньому. Тому оформимо все правильно, з відповідальністю, щоб кожен знав, за що відповідає.

Запевнення про «не про людське око» мене навіть потішило. Я про це не питала, а він уже поспішав заперечувати. Підставна директорка — саме таку роль вони для мене й готували.

— А якщо не вийде? — Я вдала розгубленість. — Я ж зовсім на цьому не розуміюся.

— Із труднощами розбиратимемося ми. Твоя справа — підписи. — Він присунув документи, подав ручку. — Тут підпишеш. Завтра о дев’ятій годині поїдеш зі мною в одну контору, отримаємо тобі електронний підпис. Візьми паспорт.

Із коридору долинув пронизливий голос:

— Я вже пояснила: розрахунок буде наступного місяця!

Двері з гуркотом розчахнулися. До кабінету влетіла Левицька, за нею з’явився Михайло Петрович — блідий, як крейда…