Після чотирнадцяти років роботи в багатому домі куховарку звинуватили в крадіжці, але справжня таємниця відкрилася вже в потязі

Лікування тривало місяцями. Спеціальний препарат допомагав виводити отруту, але організм був виснажений. У перший місяць Мирон майже весь час спав. Коли прокидався, говорив мало. Іноді просто тримав мою руку, а я розповідала йому про селище, про Андрія, про маленького Остапчика, про те, як навесні пахне земля біля нашого старого дому. Він слухав із заплющеними очима.

Лікар, Іван Олексійович Бондар, щодня приходив до палати. Він був тим самим другом, який першим виявив талій. Одного разу він сказав мені в коридорі:

— Ми встигли на межі. Ще кілька місяців — і наслідки могли стати незворотними. У Мирона сильний організм, але отрута вже вдарила по нервах і серцю. Відновлення буде довгим.

Я кивнула. Мені здавалося, що за ці місяці я сама постаріла на кілька років.

У лютому Мирона перевели з палати інтенсивної терапії до звичайної. Він іще не міг нормально ходити, руки тремтіли, швидко паморочилося в голові, але аналізи ставали кращими. Я приходила щодня, приносила бульйон, який варила на маленькій кухні у Савчука: він дозволив мені тимчасово жити в службовій квартирі при офісі. Іноді Мирон прокидався й казав:

— Маріє, я все думаю: якби тебе не було, вона б перемогла.

Я відповідала:

— Ні. Ти сам усе зрозумів, сам зібрав докази, сам придумав план.

Він хитав головою.

— План нічого не вартий, якщо нікому довірити останню частину. Мені потрібна була одна чесна людина. Олена знала, чому залишила тебе поруч.

Навесні почався суд. Засідання відбувалися у великому міському суді. Ми приходили всі: я, Мирон в інвалідному візку, Богдан, Софія, адвокат Савчук. Лідію привозили під конвоєм. Арсена теж. Тамара Прохоренко сиділа окремо, з опущеною головою.

Я давала свідчення першою. Говорила довго. Розповіла, як приїхала до дому, як жила при Олені, як почалися приниження після появи Лідії, як вона давала мені добавки, як Мирон просив їх не класти, як мене звинуватили в крадіжці. Голос у мене спочатку тремтів, потім став рівнішим. Правда сама тримала мене на ногах.

Адвокат Лідії намагався збити мене, питав, чи не ображена я, чи не хотіла помститися, чи не вигадала історію заради грошей. Я дивилася на нього й відповідала спокійно:

— Я прожила в цьому домі чотирнадцять років. Якби хотіла вкрасти, зробила б це раніше. Але я не брала чужого. Ніколи.

Лідія сиділа за огорожею й дивилася на мене з такою ненавистю, що я фізично відчувала цей погляд. Один раз вона зірвалася:

— Сільська святенниця! Ти все в мене відібрала!

Суддя суворо звелів їй мовчати. Я не відповіла. Що можна відповісти людині, яка труїла чоловіка й називала себе жертвою?

Потім виступав Мирон. Йому було важко довго говорити, але він тримався. Розповів, коли вперше запідозрив недобре, як здав аналізи, як знайшов сліди талію, як найняв детектива, як збирав докази. Коли він говорив про план із годинником, у залі стояла тиша. Навіть судовий секретар підвела голову й перестала друкувати на кілька секунд.

Арсен спочатку все заперечував. Стверджував, що вони з Лідією просто знайомі, що розмови неправильно зрозуміли, що він нічого не знав про отруту. Але записи, фотографії, фінансові документи руйнували кожне його слово. Наприкінці процесу він визнав частину обвинувачень, намагаючись зняти із себе найтяжче….