Після чотирнадцяти років роботи в багатому домі куховарку звинуватили в крадіжці, але справжня таємниця відкрилася вже в потязі

— Спершу поліція. Завтра вранці ми підемо разом. Після затримання Лідії вас допустять до лікарні.

Ніч я провела в невеликій гостьовій кімнаті при його офісі. Не спала. У голові крутилися одні й ті самі картини: Лідія з годинником у руці, Мирон Миронович біля моїх дверей, біла хустка у валізі, лист. Під ранок я зрозуміла, що колишньої Марії вже немає. Та, яка мовчала, терпіла й вважала себе ніким, залишилася десь між домом і вокзалом.

Наступного дня ми пішли до центрального управління поліції. Нас прийняв слідчий, майор Дорошенко. Серйозний чоловік років сорока, зі стомленим обличчям і уважними очима. Я давала свідчення майже дві години. Розповіла все: як приїхала до дому, як жила при Олені, як почалися приниження після появи Лідії, як вона давала мені добавки, як Мирон Миронович просив їх не класти, як уранці знайшли годинник під матрацом, як я виявила справжній годинник і лист у потязі.

Савчук передав документи, записи, медичні висновки. Слідчий переглянув частину матеріалів і сказав:

— Справа дуже серйозна. Замах на вбивство, змова, шахрайський умисел. Сьогодні ж буде затримання й обшук.

Лідію заарештували того ж дня. Потім мені розповіли, що вона була в спальні, пила вино і, вочевидь, вважала, що все йде за її планом. Спочатку сміялася, казала, що сталася помилка. Потім побачила слідчих, адвоката, документи й зблідла. Кричала, що Мирон не міг так із нею вчинити, вимагала телефон, хотіла дзвонити чоловікові. Їй відповіли, що Мирон Миронович у лікарні після отруєння талієм, а докази вже у слідства.

Арсена затримали за кордоном через кілька днів за міжнародним запитом. Він намагався сховатися, але не встиг. Пізніше з’ясувалося, що вони з Лідією заздалегідь відкрили рахунок в іноземному банку, куди вона вже переказувала частину коштів, отриманих від чоловіка під різними приводами. Рахунок заморозили. Слідство також вийшло на Тамару Прохоренко, покоївку з дому Гнатюків. Вона допомагала Лідії підкласти копію годинника під мій матрац. Їй пообіцяли велику виплату після смерті Мирона Мироновича.

Богдан зателефонував мені першого вечора після затримання Лідії. Голос у нього тремтів.

— Маріє Данилівно, мені соромно. Батько казав, що підозрює Лідію, а я думав, йому ввижається. Мені здавалося, він хворий, утомлений, ревнує до минулого. Софія теж відчувала, що з вами поводяться несправедливо, але ми не знали, як втрутитися.

— Не беріть усе на себе, — сказала я. — Вона обманювала всіх. Головне, що тепер правда вийшла назовні.

За три дні мене допустили до лікарні.

Мирон Миронович лежав у палаті, худий, блідий, із темними колами під очима. Руки були в трубках, обличчя осунулося, борода здавалася майже білою. Коли він побачив мене, в очах одразу з’явилися сльози. Він спробував підняти руку, але не зміг.

Я підійшла, сіла поруч, обережно взяла його долоню. Вона була холодна й слабка.

— Мироне, — сказала я вперше без по батькові.

Він прошепотів:

— Маріє.

І ми обоє заплакали. Не голосно, не красиво, без слів. Просто плакали, бо живі люди іноді не можуть інакше витримати те, що з ними сталося. Біля дверей стояли Богдан і Софія. Софія затуляла рота рукою, Богдан дивився в підлогу.

— Пробач, — прошепотів Мирон. — За те, що вигнав. За те, що змусив пройти через ганьбу.

Я стиснула його пальці.

— Ти мене не вигнав. Ти вивів мене з дому, щоб урятувати. І себе врятував теж.

Він слабо усміхнувся.

— Олена веліла мені берегти тебе. А вийшло, що ти зберегла мене.

— Тепер лежи й одужуй, — сказала я. — Решта потім…