Після чотирнадцяти років роботи в багатому домі куховарку звинуватили в крадіжці, але справжня таємниця відкрилася вже в потязі
Олена Степанівна померла в грудні. Ми поховали її на старому міському кладовищі. Я плакала так, як плакала тільки після смерті брата й чоловіка. Мирон Миронович на кладовищі стояв нерухомо, ніби з каменю. Тримав Богдана за руку й дивився на труну. А ввечері, коли всі роз’їхалися, він прийшов на кухню, сів поруч зі мною і вперше заплакав.
— Маріє, — сказав він, стискаючи мою долоню, — дякую тобі за все, що ти для неї зробила. Вона називала тебе подарунком. Казала, що я маю тебе зберегти.
Я мовчала, бо слова застрягли в горлі. Тоді мені здалося дивним цей вислів — зберегти. Ніби я була не працівницею, а чимось довіреним йому на зберігання. Тепер я розумію: Олена знала більше, ніж ми думали. Не подробиці, не імена, не дати. Але відчувала, що після її відходу в цей дім увійде біда.
Рік після смерті Олени минув тихо й тяжко. Мирон Миронович мало говорив, довго сидів у кабінеті, іноді кликав мене просто налити чаю й залишав чашку недоторканою. Богдан із Софією приїздили частіше, намагалися бути поруч. Дім ніби притих. Навіть кроки сходами звучали глухо.
Наприкінці наступного року Мирон Миронович оголосив, що збирається одружитися. Жінку звали Лідія Тарасівна Вербицька. Їй був тридцять один рік. Колись вона працювала секретаркою в одній із його компаній, потім відкрила невеликий магазин одягу на центральній вулиці великого міста. Там вони знову зустрілися.
Весілля було скромне. Кілька близьких людей, Богдан із Софією, я, двоє старих друзів Мирона. Лідія була вродлива: темне волосся, гладеньке обличчя, струнка постать, упевнена хода. У день весілля вона усміхалася мені широко й навіть надто ласкаво. Я тоді вирішила не судити наперед. Чоловік самотній, йому потрібна жінка поруч. Може, й справді все буде добре.
За кілька місяців Лідія переїхала до дому. Відтоді моє життя почало перетворюватися на повільну, майже непомітну муку.
Вона не накинулася на мене відразу. Відкриту ненависть легше витримати: бачиш ворога й розумієш, звідки чекати удару. Лідія діяла тонше. Спочатку зауваження. То борщ надто жирний. То каша надто густа. То вечерю треба подавати не о сьомій, а о восьмій. То в домі час завести сучаснішу кухню, бо «сільська їжа» має бідний вигляд.
При Миронові вона говорила м’яко:
— Любий, тобі треба берегти здоров’я. Марія Данилівна готує смачно, звісно, але все це надто важке.
Він зазвичай відповідав:
— Лідо, я цю їжу люблю. Не чіпай того, що в домі добре працює.
Вона усміхалася, кивала, брала його під руку. А коли він їхав, заходила до мене на кухню й говорила вже іншим голосом:
