У день народження син залишив мене в старому будинку в глухому селі, не знаючи, хто живе поруч

— Ось, мамо, твій подарунок.

Сергій сказав це так буденно, ніби простягав мені коробку цукерок, а не стояв поруч із перекошеним парканом біля будинку, який давно перестав бути будинком. Від хвіртки лишилися дві іржаві завіси й шматок сірої дошки, прибитої навскіс. Дах провалився з одного боку, чорні ребра крокв стирчали назовні, мов зламані кістки. Вікна були забиті фанерою, але один лист відвалився, і зсередини війнуло вогкістю, пліснявою та мишами.

Я не відразу зрозуміла, що він говорить серйозно.

Машина тихо муркотіла в мене за спиною. У багажнику ще лежала моя валіза на коліщатках, та сама, яку я збирала вранці, думаючи, що син везе мене на ювілейний сюрприз. «Мамо, тільки нічого не питай, — сказав він тоді, не дивлячись мені в очі. — Тобі сподобається. Новий етап життя». Я навіть одягла світлу блузку, яку берегла для свят, і поклала до сумочки помаду, хоч фарбувалася рідко. Шістдесят три роки — не дев’яносто, сказала я собі перед дзеркалом. Ще можна радіти.

Тепер вітер тріпав край моєї блузки, а низиною, за зарослим городом, тягнувся холодний запах прілої трави. Десь далеко гавкав собака. Дорога, якою ми приїхали, була вузька, вся у вибоїнах, і пил від коліс ще не осів на лопухах.

— Сергію, — я спробувала усміхнутися, бо в мені ще жевріла жалюгідна надія, що це невдалий жарт. — Що це означає?

Він дістав із кишені ключі. Один старий, довгий, із потемнілою борідкою, був прив’язаний до синьої бірки. Сергій зняв його з кільця й вклав мені в долоню. Ключ виявився крижаним.

— Це твій будинок. Оформлений на тебе. Я все перевірив.

— Який будинок? — голос у мене зірвався. — Ти про що?

Сергій стиснув губи. На ньому була дорога куртка, нові черевики, годинник із чорним ремінцем. Раніше я тішилася, що син живе краще за мене. Тепер цей годинник чомусь різав очі.

— Мамо, не починай. Тобі ж важко самій у квартирі. Тут повітря. Тиша. Земля. Будеш городом займатися.

Я повільно повернулася до руїни. З-під ґанку стирчала іржава каструля. Біля стіни валялися старі двері. Ґанок просів так, що до нього страшно було підходити.

— Яким городом? — прошепотіла я. — Ти бачиш, що тут?