Після розмови зі своєю матір’ю чоловік пішов від мене, та дуже скоро зрозумів, що помилився

Дім вийшов красивим.

Роман сам не очікував, що, коли будівельний пил осяде, голі стіни стануть кімнатами, а ділянка навколо перестане виглядати розритою раною, він відчує не гордість, а втомлене полегшення. Занадто багато нервів, грошей, розмов, помилок і втрат було вкладено в цей дім.

Галина увійшла першою.

Вона зупинилася в холі й довго мовчала. Потім повільно зняла рукавички, ніби боялася зіпсувати дотиком нове життя.

— Ромо, — прошепотіла вона. — Це… це справді наш дім?

— Наш.

— Яке світло. Який простір.

Вона пройшла у свою кімнату, і там уже не змогла стриматися. Кімната була простора, з великим вікном, м’яким кріслом, окремою ванною і шафами, які Роман замовив спеціально для неї. Не розкішно до показного блиску, але зручно, красиво, продумано.

— У мене ніби будуар, — сказала Галина майже дитячим голосом. — Сучасний. Справжній. І ванна своя.

— Ти задоволена?

Вона повернулася до сина, і він побачив у її очах сльози. Але це були не колишні сльози-зброя, не сльози образи й маніпуляції. Просто сльози.

— Я щаслива, синку.

Роман раптом зрозумів, що давно не чув від неї такого слова. Щаслива. Без єхидства, без «але», без вимог додати ще щось.

— Про продану квартиру не шкодуєш?

Галина озирнулася.

— Ні. Я б усе одно там не жила. Там стіни тиснули. А тут… тут я, може, зможу почати інакше.

Кухня справила на неї особливе враження. Сучасна техніка, зручні шухляди, широка робоча поверхня, світло над плитою, місце для книг із рецептами. Галина ходила від шафи до шафи, відчиняла, зачиняла, заглядала всередину.

— Ось тут будуть спеції. Тут крупи. Тут сковороди. Дивись, як зручно. А духовка яка! Я бачила в ролику, у такій можна запікати м’ясо з овочами.

Роман дивився на неї і не впізнавав. Та жінка, яка ще недавно вважала похід у продуктовий магазин приниженням, тепер міркувала про спеції й духовку з майже азартним інтересом.

— Значить, домробітницю на кухню не пускаємо? — усміхнувся він.

— На кухню — тільки прибирати. Готувати буду сама.

— Серйозно?

— А що? У мене, здається, талант.

Він розсміявся.

— Скромності точно не додалося.

— Скромність прикрашає тих, кому більше нічим прикрашатися, — автоматично сказала Галина, а потім сама зніяковіла. — Ой. Бачиш? Знову стара я вилізла.

— Головне, що ти це помічаєш.

Вона кивнула.

— Буду виправлятися. Не обіцяю стати святою. Але хоча б перестану кусати всіх підряд.

Роман підійшов до вікна. У дворі ще лежали дошки, мішки, сліди недавніх робіт, але вже було видно: навесні тут можна розбити сад. Мати поруч обережно торкнулася фіранки.

— Тут буде добре, — сказала вона. — Справді добре.

Він хотів відповісти, але в горлі раптом стало тісно. Хоч когось він зумів зробити щасливим. Нехай пізно, нехай на уламках власної родини, нехай після помилок, за які вже не можна розплатитися. Але мати зараз стояла поруч і раділа дому, як дитина…