Після розмови зі своєю матір’ю чоловік пішов від мене, та дуже скоро зрозумів, що помилився

Роман не поїхав до Сніжани.

Кілька разів сідав у машину, тримав руки на кермі, навіть заводив двигун — і залишався на місці. Він не знав, чи має право з’явитися в неї. Не знав, чим буде його візит: співчуттям, цікавістю, спробою закрити старий борг чи новою дурістю. Зрештою зрозумів: Сніжана не потребує його. А якщо й потребує когось, то ця людина точно не він.

Удома, у старій квартирі Галини, життя тим часом стало майже побутовим, грубуватим, простим. Мати вчилася тушкувати м’ясо, варити кашу, розігрівати суп так, щоб він не перетворювався на солону каламутну воду. Роман іноді сміявся з її спроб, іноді дратувався, іноді допомагав. Але одного разу помітив: Галина вже не так часто плаче.

— Мам, послухай мене спокійно, — сказав він увечері, коли вона поставила перед ним цілком їстівне рагу. — Не кидайся одразу в атаку.

Галина насторожилася. Останнім часом вона справді стала схожа на жінку, яка спочатку займає оборонну стійку, а вже потім слухає.

— Я знову щось не так приготувала?

— Ні. Рагу хороше.

Вона навіть просвітліла.

— Правда?

— Правда. Я про інше. Коли дім буде добудований, я переїду туди. Ти ж розумієш?

Світло на її обличчі згасло.

— І я залишуся сама?

— Ось тому я й говорю. Нам варто продати цю квартиру.

— Продати? — Галина відсунула тарілку. — Це квартира моїх батьків.

— У якій ти не хочеш жити сама. Яка потребує ремонту. Яка тягне гроші. Ти сама кажеш, що тобі тут погано.

— Але це пам’ять.

— Пам’ять не зобов’язана стояти порожніми кімнатами з облупленими стінами. Ми продамо квартиру, вкладемо гроші в дім, швидше закінчимо оздоблення. Там у тебе буде своя кімната, нормальна кухня, двір, повітря. Майже ті умови, до яких ти звикла в батька. Тільки без вічної війни.

Галина мовчала.

— І домробітницю можна буде найняти, — додав Роман. — Але тільки якщо ти навчишся розмовляти з людьми по-людськи.

— Я стараюся, — тихо сказала вона.

Він подивився на неї з подивом. Раніше така фраза з її уст звучала б як знущання. Тепер у ній була втома і майже боязкість.

— Я бачу.

— Я не хочу бути сама, Ромо. Я стільки років думала, що сильна. А виявилося, що без чужих рук, чужої кухні, чужих грошей нічого не вмію.

— Навчишся. Уже вчишся.

— Котлети, мабуть, складно робити?

Він розсміявся.

— Складніше, ніж рагу. Але інтернет тобі в допомогу.

— Освою, — сказала вона з несподіваною рішучістю. — М’ясорубку-то я вже якось увімкну.

Вони обоє усміхнулися, і ця усмішка була дивною: не радісною, не легкою, але людською. Уперше за довгий час Роман відчув, що розмовляє не з колишньою владною Галиною Степанівною, а просто з матір’ю, яка розгубилася і тепер вчиться жити заново…