Після скандалу в лікарні хірургиня вже змирилася з обвинуваченнями, аж поки вночі не пролунав дзвінок із несподіваного номера

Проста, тонка, без каменя. Вона була не нова. По обідку йшла крихітна подряпина від довгого лежання в коробці.

— Я купив її шість років тому, — говорив він тихо, бо повз ішли люди. — До річниці. П’ятнадцятого жовтня вона в нас була. Не встиг усього на два дні. Вона весь час лежала в мене в сейфі на роботі, між табельною зброєю й справами. Я сто разів хотів її викинути, віддати, здати, не зміг, а тепер зрозумів, чому.

Він подивився їй в очі.

— Вона чекала, Оксано. Вона б схвалила. Я знав її одинадцять років. Вона б точно схвалила.

І от тут Оксану нарешті прорвало.

Вона заплакала просто в коридорі. То були перші за багато років сльози, після яких стає не порожньо, а чисто. Потім вона випросталася, витерла обличчя долонею.

Жест був зовсім дівочий, і вона простягнула йому ліву руку. Обручка сіла як влита. Увечері вона зняла з шиї ланцюжок, потримала на долоні теплу обручку чоловіка й поклала її до нагрудної кишені халата, що висів на стільці.

Не замість, а поруч. Там, біля серця, де хірурги носять найнеобхідніше. Стетоскоп на кухонному цвяху вона теж не чіпала.

Савченко ще під час свого першого візиту спитав, чий він. Вислухав відповідь. І відтоді, приходячи, завжди мовчки поправляв його на цвяху, якщо той висів криво.

Життя тривало. Тепер по-справжньому.