Після слів незнайомки Оксана дізналася, що коїться за її спиною

До повороту путівцем тяглися сліди Іриних босих п’ят. Пил під ногами був м’який, наче вистиглий попіл. Оксана йшла слідом за донькою з полотняною сумкою: порожні сирні форми, чиста ганчірка з останнім шматком учорашньої качоти. Його на ярмарку не купили, тож вона залишила сир собі. Високо стояло сонце, сюрчали коники; за тинами догорали останні липневі дні. У звичному спокої цієї дороги біду неможливо було навіть уявити.

З-під старої вільхи на путівець виступила жінка в барвистій шалі. Оксана відразу впізнала Тамару — циганку, яка від весни стояла зі своїми біля околиці. На ярмарку вона продавала нитки й наговорені вузлики; баби біля прилавків, перешіптуючись у неї за спиною, ховали гаманці подалі. Уже немолода, Тамара трималася рівно. Важкі сережки, довга бахрома шалі, чорні спокійні очі — на жебрачку вона не скидалася.

Простягнутою рукою Тамара не просила грошей. Її палець був спрямований Оксані в груди, і в очах тепер був страх, а не бажання ошукати.

— Стій, красуне. Вислухай мене, не перебивай.

Сказано це було тихо. Іра притулилася до материнської спідниці й замовкла, звівши сірі очі. Оксана вже збиралася відвернутися, обійти жінку, як обходять п’яного чи блаженного. Та ступила ближче, і слова посипалися квапливо, гаряче:

— Забирай доньку й тікай. До чоловіка сьогодні не повертайся, чуєш? Додому не ходи — добра тобі там не приготували. Я бачила те, чого ти, дурна, не помітила. Веди дівчинку, попросися переночувати хоч до чужих, до будь-кого, тільки не лишайся під своїм дахом. Перечекай одну ніч. Завтра розберешся.

У Оксани наче все обірвалося всередині. Відповісти вона спромоглася лише захриплим шепотом:

— Що ти таке кажеш? До чого тут чоловік? Хто на мене чекає?

— Той, кому ти довіряєш.

Тамара нахилилася до неї, заговорила майже нечутно. Війнуло полином і димом.

— Тільки карт у мене не проси, гадати я не буду. Не з колоди я це дізналася. Сьогодні в райцентрі я сама бачила твого чоловіка. З синьою папкою, вона була в нього в руках. Біля нього люди — чужі, міські, не наші. І два квитки на вечірній автобус бачила. Заради доньки йди, красуне. Тікай.

Відступивши, Тамара закуталася в шаль, наче серед денного жару її пройняв холод, і попрямувала до околиці. Жодного разу не озирнулася. Оксана лишилася на запиленому путівці: у сумці порожні форми, біля подолу шестирічна донька. Сама вона не рушала з місця, а серце калатало так, наче вона вже бігла.

Дім, від якого її тепер гнали, належав їй. Не Вікторові, не його батькам — Оксані, у спадок від бабусі, Раїси Іванівни. Та все життя прожила в Кам’янці, над високим берегом Світлої, і 3 роки тому тихо померла у своєму ліжку. У червоному кутку над нею лишалася старенька ікона.

Бабуся сама виростила онуку. Її дочка, Оксанина мати, колись поїхала до міста за великими заробітками й загубилася в чужому житті. Дівчинку залишила старій. Спершу ще приходили новорічні листівки, потім зникли й вони. Мати в пам’яті Оксани майже не збереглася; зате бабусині руки вона пам’ятала виразно — від них пахло кропом і молоком.

Ці руки стягували марлю довкола щільної білої грудки, відціджували сироватку, розкладали на дощечках круглі голівки й притискали гнітом у холодному погребі. Молоко, сироватка, сіно, пічний димок — такими запахами наскрізь було просякнуте Оксанине дитинство. Ще не розвиднілося, а вона, сонна, вже йшла з бабусею до хліва. Вчилася сідати біля корови, гладити теплий бік, щоб та не лякалася, правильно брати пальцями: худобині не боляче, а в самої робота ладиться.

— Ксюше, худобина ж усе відчуває, — пояснювала Раїса Іванівна. — Прийдеш зла — молока не дочекаєшся. Приголубиш — останнє тобі віддасть. Тут вона як людина. Тільки люди збрешуть, а корова брехати не вміє.

Суворості в бабусі вистачало, несправедливості — ні. І скарг від неї Оксана не чула. Рано поховала чоловіка, потім дочка втекла; на руках мала дитина, та ще й господарство. Інша б вила, а Раїса Іванівна затемна вставала розпалювати піч, доїла, готувала. Роботі кінця-краю не було. Онуку вона ростила ділом, а не слізьми.

— Ніколи ревіти, — казала бабуся. — Ти плачеш, а корова так і стоїть недоєна.

Зимовими вечорами, під виття хуртовини за вікном, Ксюша сідала з нею біля печі й слухала. Бабуся згадувала молодість, як після війни село ставало на ноги, розповідала про людей: одних чесних і добрих, інших злих, злодійкуватих. Крізь усі оповіді проходила одна наука — дивитися на вчинки…