Після слів незнайомки Оксана дізналася нове про те, що діялося в неї за спиною

— На слова, Ксюшо, ціна невелика. Наговорити кожен зуміє. Краще за руками стеж: чим зайняті, що роблять. Ось вони не обдурять.

Дівчинкою Оксана розуміла це лише почасти. Повною мірою бабусина наука дійшла до неї значно пізніше, коли чужа лагідна мова ледь не позбавила її дому й доньки.

Двох корів і кіз тримала Раїса Іванівна. Із домашнім сиром і сиром кисломолочним їздила на ринок у райцентр — такого сиру в магазині годі було знайти. Ці заробітки дозволили виростити онуку, дати їй освіту, вивести в люди.

— Землю не кидай, вона тебе нагодує. І худобина нагодує, коли доглядаєш її, як дитину. А от людина, Ксюшо, обдурити може. Надію на людей май, тільки льох нехай повним буде.

У вісімнадцять Ксюша з цього сміялася. Їй ввижалися міські вогні, гарне життя — не коров’яче вим’я о четвертій ранку. Вона поїхала до обласного центру, вступила до технікуму вчитися на технолога харчового виробництва. Віктора зустріла на другому курсі.

Красивий він був, цього не віднімеш. Навіть після того, як усе завалилося, Оксана згадувала його широкі плечі, ясну усмішку й думала, як легко краса заступає порожнечу. Родом Віктор був із сусіднього району; роботу міняв: пилорама, будова, потім невиразне «в бізнесі». Зате вмів глянути, засміятися й сказати так, що в молоденької Оксани паморочилося в голові:

— Ти в мене єдина така.

Побралися вони швидко. Надто швидко — з молодості, з любові, ні про що себе не питаючи. Потім злягла бабуся. Оксана покинула технікум, так його й не закінчивши, і повернулася доглядати її в Кам’янку. Тут і лишилася, тут поховала Раїсу Іванівну. Дім, льох, дві постарілі корови, поріділе господарство вона прийняла як спадок важкий, але рідний.

За дружиною Віктор вирушив неохоче. Звиклому до міста хлопцеві сільське життя було не до душі.

— Пропадемо ми тут. Продати треба бабину халупу й назад їхати, де люди, де гроші.

Уперше Оксанка вперлася — твердо, по-бабусиному.

— Дім мій. Тут я народилася, тут росла, і наша дочка ростиме тут. А заробити я зумію сама, побачиш.

Іра на той час уже народилася — першої весни після їхнього переїзду в село. Світловолоса міцненька дівчинка, вся в матір. Дивлячись на неї, Оксана зрозуміла бабусю до самого дна: і земля, і худобина можуть прогодувати, якщо не лінуватися й не боятися.

Починала вона потроху. У старому льосі зробила ремонт, усе вичистила й побілила. На гроші, позичені в бабусиної подруги, купила ще двох корів, Бурьонку й Зірочку; згодом борг повернула до копійки. Завела кіз. Доросла Білка, що вже окотилася тієї весни, давала молока і на Ірину кашу, і на сир. Оксана відновлювала в пам’яті бабусині уроки, а решту випитувала, знаходила в книжках, опановувала заново.

Без Раїси Іванівни першу зиму прожили тяжко. Грошей майже не лишилося, дров вистачало в обріз, Іра застуджувалася й хворіла. Оксана ночами схоплювалася то до неї, то до худоби. Від Віктора допомоги майже не було: сидів злий і дорікав дружині.

— Ти нас усіх згноїш у своїй глушині.

Вона стискала зуби й ішла доїти, топити, варити, крутити сир. Часом і самій хотілося розпродати господарство, кинути все, поїхати. Але варто було спуститися в холодний льох, побачити бабусині дощечки, гніт, круги — і ніби наяву чулося: «Не кидай землю, Ксюшо, земля не зрадить».

Над першим сиром Оксана ледь не заплакала: пересолений, перетриманий, з потрісканою скоринкою. Викидати все ж не стала, з’їли вдома. Навіть невдалий, він виявився смачнішим за магазинний. Із другим упоралася краще, третій удався зовсім добре. До весни робота пішла на лад. Коли зійшов сніг і відкрився районний ярмарок, Оксана повезла першу партію, завмираючи від хвилювання: чи куплять хоч що-небудь?

Купили. Та ще й як.

За годину сиру не лишилося: люди скучили за живим, справжнім, не заводським смаком. Одна старенька, спробувавши, сплеснула руками:

— Мила, я такий у матері в селі їла! Уже й забула цей смак.

Вона відразу замовила ще. Назад Оксана їхала з порожніми бідонами й повним гаманцем; по щоках текли щасливі, вже не гіркі сльози. Вийшло. Бабусине вміння не пропало, земля її прогодувала.

Спершу сир був простий: свіжий, кисломолочний, робиться недовго й одразу годиться до їжі. Потім Оксана опанувала витримку. Круги лежали під гнітом, вона солила їх, обмивала розсолом, лишала в льосі на тижні. Почали виходити ніжна качотта під тонкою скоринкою, твердий зернистий сир до чаю. М’який, із пліснявою, спершу виходив абияк, але й його вона навчилася робити так, що міські покупці, розкуштувавши, поверталися із замовленнями…