Після від’їзду свекрухи собака не відходив від городу, і невістка вирішила перевірити підозрілі грядки

Додому вона йшла повільно, майже не розрізняючи вулиць, перехожих, шуму машин. У голові звучав тремтливий голос Назара. Мар’яна думала про Тараса, про Лесю, про Ларису Григорівну, про хлопчика, який опинився між дорослими обманами й не знав, як із них вибратися.

Коли вона піднялася до дверей квартири, зсередини долинули голоси. Один — чоловічий, різкий, роздратований. Другий — жіночий, напружений до дзвону. Мар’яна впізнала Ларису Григорівну.

Ключ уже був у замку, але вона завмерла, не повертаючи його.

— Не відмовляйся, Тарасе. Я все знаю, — говорила свекруха. — Леся ця твоя… Господи, як ти міг?

— Мамо, ти знову все перекручуєш, — відповів Тарас. — Не було там нічого такого.

— Нічого такого? Ти цілуєш іншу жінку біля дому, і це, по-твоєму, дрібниця? У тебе дружина є. Мар’яна тебе любить.

У Мар’яни затремтіли пальці. Їй раптом стало боляче не тільки від зради, а й від несподіваної участі свекрухи. Лариса Григорівна, якій вона завжди боялася не догодити, зараз говорила за неї — зло й по-справжньому.

— Не треба драматизувати, — роздратовано кинув Тарас. — Ми з Мар’яною давно живемо як сусіди. Просто тягнемо звичку. Ні тепла, ні сенсу. Все давно скінчилося.

— А ти хоч раз спробував щось повернути? — голос Лариси Григорівни зірвався. — Хоч раз спитав, як вона живе, що в неї на душі? Ти приходиш, сідаєш із телефоном, зникаєш на роботі, а потім скаржишся, що між вами порожнеча. Мар’яна добра, світла. Вона заслуговує чоловіка, а не твоєї вічної відсутності й зрад.

— То ти тепер проти мене?

— Я проти того, що ти робиш. І проти того, щоб ти ламав життя жінці, яка ні в чому перед тобою не винна.

— Навіщо ти взагалі прийшла? Влаштувати сцену?

— Я прийшла, щоб ти нарешті зрозумів, яку помилку робиш. Але, здається, ти вже нічого не чуєш. Ця дівка зовсім застилає тобі очі.

Мар’яна більше не могла стояти за дверима. Слова Тараса, сказані не в сварці з нею, а ніби між іншим, стали останнім ударом. Чужі люди. Сусіди. Звичка. Ось як він називав їхній шлюб.

Вона повернула ключ і зайшла.

У вітальні миттю запанувала тиша. Тарас стояв біля вікна, Лариса Григорівна — біля столу. Обоє повернулися до неї одночасно.

— Мар’яно, я… — почав Тарас.

— Не треба, — перебила вона тихо. — Я все чула.

Лариса Григорівна ступила до неї й обійняла.

— Дитино моя, пробач. Я намагалася поговорити з ним, але…

Мар’яна м’яко відсторонилася. Вона подивилася на чоловіка. В його обличчі було не каяття, а розгубленість, змішана з якимось дивним полегшенням. Ніби важка розмова нарешті почалася без його зусиль.

— Ти сказав, що ми чужі, — промовила Мар’яна. — Що тягнути більше нічого. Я, мабуть, погоджуся. Нам треба розійтися.

— Мар’яно, не гарячкуй. Давай хоча б поговоримо нормально. Може, можна щось виправити.

— Що саме? Твою зраду? Чи те, що ти вже давно живеш так, ніби мене поруч немає?

Він відвів очі.

— Я втомилася, Тарасе. Більше не хочу нічого виправляти сама.

Вона пішла до спальні. Руки тремтіли, коли вона відчиняла шафу й діставала сумку. Речі летіли всередину майже навмання: піжама, светр, щітка, документи. Сльози застилали очі, але вона не зупинялася.

Тарас стояв у дверях, спостерігаючи.

— Ти справді йдеш?

— Так.

— Тоді я подаю на розлучення, — сказав він уже холодніше. — І не думай, що отримаєш усе. Квартира на мені. Дача теж оформлена на мене.

Ці слова вдарили болючіше, ніж вона чекала. Не тому, що Мар’яна мріяла про його гроші. У них не було ні жалю, ні спроби втримати. Лише розрахунок, страх втратити майно й бажання поставити її на місце.

Вона застібнула сумку.

Лариса Григорівна в коридорі намагалася зупинити її:

— Мар’яночко, подумай. Може, не треба так одразу, не рубай з плеча.

— Я вже все зрозуміла, — відповіла Мар’яна. — Дякую вам за все. Ви були до мене добрі, навіть коли я цього не помічала.

Вона обійняла свекруху й вийшла з квартири. На вулиці викликала машину й назвала адресу дачі. Поки місто відступало за вікнами, Мар’яна сиділа нерухомо, поклавши долоні на сумку. Їй здавалося, що вона їде не просто з дому, а з цілого шматка свого життя, де надто довго вірила чужому спокою, чужим обіцянкам і власній надії…