Після від’їзду свекрухи собака не відходив від городу, і невістка вирішила перевірити підозрілі грядки

Після уроків Мар’яна дочекалася, коли коридори спорожніють, а останні дитячі голоси розтануть за дверима. Потім підійшла до Назара, який повільно складав підручники в рюкзак.

— Назаре, залишся, будь ласка, на кілька хвилин. Мені треба з тобою поговорити.

Хлопчик завмер. Пальці на блискавці рюкзака стиснулися так, що побіліли кісточки.

— Я щось зробив? — спитав він ледь чутно.

— Сядь, будь ласка. Я не збираюся на тебе кричати.

Він сів на край стільця. Сорочка була застібнута на всі ґудзики, плечі напружені, ніби хлопчик хотів стати меншим.

Мар’яна дістала роздруковану фотографію записки. Вона не кинула її перед хлопчиком, а повільно поклала на стіл і підсунула ближче.

— Подивися уважно. Ти впізнаєш цей почерк?

Назар довго дивився на листок. Цокання годинника раптом стало гучним. Нарешті хлопчик кивнув.

— Так.

— Це ти написав?

Він знову кивнув. Губи здригнулися.

— Я.

Мар’яна намагалася говорити м’яко, хоч усередині все тремтіло.

— Мені важливо зрозуміти, як це сталося. Можливо, ти злякався. Можливо, хотів комусь допомогти. Але зараз мені потрібна правда. Розкажеш?

Назар опустив голову. Кілька секунд мовчав, потім почав говорити збивчиво, ніби слова чіплялися одне за одне.

— Тато недавно подарував мені квадрокоптер. З камерою. Хороший. Він знімає далеко, навіть якщо сам апарат високо.

— Дрон? — уточнила Мар’яна.

— Ну так. Я запускав його біля дому. Просто грався. Хотів подивитися зверху двір, машини, вікна. Ми живемо у великому будинку в старому районі.

Мар’яна кивнула. Вона знала цей будинок: там же жила Лариса Григорівна. Але зараз важливо було не видати, наскільки сильно її вразив збіг.

— І ти щось зняв?

Назар ковтнув.

— Я побачив чоловіка. Він підійшов до машини. А потім вийшла Леся.

— Леся?

— Моя няня. І татова наречена.

Мар’яна згадала молоду світловолосу жінку, яка кілька разів забирала Назара зі школи: усміхнену, охайну, привітну. На записі вона бачила тільки Тараса, але тепер фрагменти складалися.

— Що вони робили? — спитала вона, хоч відповідь уже знала.

Назар стис кулаки на колінах.

— Обіймалися. Потім цілувалися. Я спершу не зрозумів. Потім подивився запис ще раз. Мені стало так… погано. Тато ж казав, що скоро одружиться з Лесею. А вона… вона з тим дядьком.

Голос хлопчика зірвався. По щоках потекли сльози. Мар’яна обійшла стіл і присіла поруч.

— Назаре, ти не винен. Ти випадково побачив те, що дорослі хотіли приховати.

— Я не знав, що робити, — прошепотів він. — Татові сказати боявся. Він би засмутився. А потім я випадково почув, що той чоловік — син тітки Лариси. Вона живе в нашому будинку. Я подумав, що їй треба знати. Записав диск і поклав їй у скриньку разом із запискою.

Мар’яна на мить заплющила очі. Отже, ніяких конкурентів. Ніякої складної провокації. Один наляканий хлопчик, який побачив зраду дорослих і спробував учинити по-своєму.

— Ти зробив це тому, що переживав за батька?

— Так. Я не хочу, щоб татові було боляче. Але й з Лесею жити не хочу. Вона сердиться, може покарати, каже, що я заважаю.

Мар’яна обійняла його. Хлопчик був худий, напружений, зовсім іще малий. Вона відчула, як у її власному болю з’являється місце для чужого — дитячого, беззахисного, що не вміє пояснити себе.

— Послухай мене. Поки ти нікому не розповідаєш про нашу розмову. Я подумаю, що робити далі. Добре?

— Ви татові скажете?

— Поки ні. Але це серйозно, Назаре. Дуже серйозно.

— А Леся дізнається?

— Я постараюся зробити так, щоб тобі не стало гірше. Обіцяю, що не залишу тебе самого.

Він кивнув, витираючи сльози долонею.

— Мені додому йти?

— Так. І постарайся не боятися завчасно. Зараз найголовніше — мовчати про нашу розмову й поводитися спокійно.

— Я обіцяю.

Коли Назар вийшов, Мар’яна опустилася за стіл і закрила обличчя руками. Тепер біль від зради Тараса змішався з тривогою за хлопчика. Вона плакала тихо, майже беззвучно, доки в грудях не лишилося тільки втомлене печіння.

Трохи оговтавшись, Мар’яна зрозуміла: треба дізнатися про сім’ю Назара більше. Не з цікавості, а тому що дитина явно опинилася в небезпечній пастці. Вона попрямувала до директорки.

Кабінет Надії Степанівни пах кавою й паперами. Директорка розбирала документи й підвела очі, коли Мар’яна постукала.

— Мар’яно Василівно, заходьте. Щось сталося?

— Хотіла порадитися щодо нового учня. Назара Савчука. Мені треба краще зрозуміти, як йому допомогти. Що відомо про сім’ю?

Надія Степанівна відклала ручку й замислилася.

— Хлопчик непростий. Історія важка. Мама померла кілька років тому, хвороба була серйозна, нічого не змогли зробити. Батько, Мирон Савчук, лікар-гематолог, доволі відомий фахівець, працює в приватній клініці. Людина забезпечена, але зайнята: роз’їзди, семінари, пацієнти. Синові, схоже, бракує уваги.

Мар’яна слухала, намагаючись не показати хвилювання.

— А няня? Леся? Вона часто займається хлопчиком?

— Наскільки я розумію, так. Молода жінка, зовні приємна. Освіта ніби є. Казали, раніше працювала медсестрою, але пішла після неприємної історії. Подробиць не знаю. Бачила її кілька разів із документами. А чому ти питаєш?

— Назару важко адаптуватися. Хочу зрозуміти, що може на нього впливати.

— Правильно робиш. Після втрати матері такі діти часто закриваються. Батько, може, й старається, але гроші й хороші умови не замінять розмови, тепла, звичайної уваги. На співбесіді Назар майже нічого не розповідав. Сидів тихо, відповідав односкладово.

— Він не говорив нічого про дім? Про те, як до нього ставляться?

Директорка похитала головою.

— Ні. Діти рідко говорять прямо, якщо їм погано. З такими, як Назар, треба дивитися не на слова, а на поведінку.

Мар’яна подякувала й вийшла в коридор. Почуте не дало відповідей, але тривога стала щільнішою. Мирон Савчук, зайнятий лікар. Леся, молода няня й наречена. Тарас, який цілує її на парковці. Назар, що побачив усе з висоти дрона й боявся наслідків.

Збігів виявилося надто багато, а спокою — надто мало. Мар’яна зрозуміла, що більше не зможе чекати: увечері їй доведеться поговорити з чоловіком так, як вона ніколи раніше з ним не говорила…