Після від’їзду свекрухи собака не відходив від городу, і невістка вирішила перевірити підозрілі грядки

На дачі її першою зустрів Рой. Пес кинувся до хвіртки, радісно закрутився довкола, а потім, відчувши її стан, притих і притисся мордою до долоні. Мар’яна відчинила дім, поставила сумку біля стіни й опустилася на старий диван.

Тиша тут була іншою. Не порожньою, як у квартирі поруч із Тарасом, а живою: з шелестом листя, далеким гавкотом, потріскуванням дощок. І все одно біль наздогнав її одразу. Сльози самі покотилися по щоках.

Рой поклав голову їй на коліна. Мар’яна обійняла його за шию, уткнулася обличчям у шерсть і плакала вже не стримуючись. Плакала від приниження, втоми й зруйнованої віри. Від того, що найближча людина стала чужою раніше, ніж вона наважилася це визнати.

— Нічого, — шепотіла вона псові. — Ми впораємося. Правда ж? Ми з тобою впораємося.

Пес важко зітхнув, ніби погоджувався.

Згодом Мар’яна підійшла до вікна. Сад уже тонув у сутінках. Квіти здавалися темними плямами, зелень тихо ворушилася від вітру. Вона відчинила кватирку, вдихнула вологе вечірнє повітря й уперше за день відчула, що десь під болем іще є місце для життя.

Тут вона могла почати спочатку: працювати в школі, доглядати грядки, піклуватися про Роя, повертати собі спокій по крихті. Не зараз, не завтра, може, не скоро. Але колись.

Вона витерла обличчя й навіть спробувала усміхнутися. Сонце остаточно сховалося за обрій, на небі проступили перші зорі. Мар’яна ввімкнула світло на кухні й почала готувати собі просту вечерю. Рой влаштувався поруч і не зводив із неї очей, ніби боявся, що вона знову зникне.

Ніч була неспокійною. Мар’яна крутилася, згадувала голос Тараса, обличчя Лесі на записі, слова свекрухи, налякані очі Назара. Лише під ранок, коли Рой згорнувся біля її ніг, а дім наповнився передсвітанковою тишею, вона ненадовго провалилася в сон.

Зранку стало трохи легше. Не добре — до цього було далеко, — але повітря за містом допомагало дихати. Мар’яна вийшла на ґанок. Кінець весни сяяв у всій своїй ясності: роса блищала на траві, птахи перегукувалися в кущах, сонце вже піднялося досить високо, щоб прогріти дерев’яні сходинки.

Вона стояла на прохолодному ґанку й думала, що природа вміє бути безжально спокійною: її світ зруйнувався, а бузок пах, земля дихала, птахи співали.

Раптом за воротами почувся шум мотора. Мар’яна насторожилася. На дорозі зупинився дорогий автомобіль. Із нього вийшов високий чоловік у строгому костюмі. Вона впізнала його майже одразу: Мирон Савчук, батько Назара. Колись вона бачила його фото в місцевій газеті в матеріалі про приватну клініку.

Він підійшов до хвіртки швидко, але з явною розгубленістю.

— Мар’яно Василівно? Перепрошую, що приїхав без попередження. Я Мирон, батько Назара.

— Добрий день. Що сталося?

— Син зник. Зранку я поїхав на роботу, повернувся — Леся сказала, що його немає. Спершу подумали, вийшов ненадовго, але його ніде немає. Дім перевірив, знайомим дзвонив. Ніби щез.

Мар’яна відчула, як тривога обпекла її зсередини.

— Чому ви вирішили приїхати до мене?

— Назар часто говорив про вас. Дуже тепло. Я подумав… раптом він міг прийти сюди. Ви для нього важливі.

Мар’яна похитала головою.

— Його тут немає. Але, здається, я розумію, чому він міг піти.

Мирон подивився на неї уважно.

— Чому?

Мар’яна набрала повітря. Приховувати більше не можна було.

— Ваша наречена Леся має стосунки з моїм чоловіком.

Чоловік зблід так різко, що Мар’яна злякалася: зараз йому стане зле.

— Що? Ні. Ви помиляєтеся.

— Я б дуже хотіла помилятися. Але в мене є запис. І Назар його бачив.

Вона розповіла все: про ящик, знайдений Роєм у полуничній грядці, про диск, про запис на парковці, про розмову з Ларисою Григорівною, про почерк, про зізнання Назара після уроків. Мирон слухав мовчки. Обличчя ставало дедалі нерухомішим.

— Не можу повірити, — сказав він нарешті. — Леся запевняла, що любить мене. Я допоміг їй, коли після роботи в лікарні в неї були серйозні неприємності. Історія з крадіжкою майже дійшла до суду. Я втрутився, підтримав її. Думав, вона…

Він не договорив.

— Мені шкода, — тихо сказала Мар’яна. — Але зараз найважливіше — Назар. Він наляканий. Він боявся Лесі. Казав, що вона може його покарати.

Мирон стис кулаки.

— Я був сліпий. Геть сліпий.

— Зараз не час звинувачувати себе. Треба шукати хлопчика.

— Я дзвонив його друзям. Ніхто не бачив. Звертався в поліцію, але там сказали, що інколи діти повертаються самі, треба почекати. А я відчуваю, що чекати не можна.

— Ви маєте рацію. Назар розумний, але він дитина. Якщо він пішов зі страху, міг сховатися будь-де. Треба починати негайно.

Мирон подивився на неї так розгублено й вдячно, що Мар’яна зрозуміла: тепер у них одне завдання, важливіше за всі образи.

— Поїдете зі мною? Я підвезу вас у місто.

— Я тільки переодягнуся. І подзвоню директорці. Школа має знати, що зникла дитина.

Вона зайшла в дім, швидко переодяглася, набрала Надію Степанівну й коротко пояснила, що сталося НП. Голос директорки одразу став зібраним і строгим. Мар’яна вимкнулася, кинула погляд на Роя й погладила його по голові.

— Стережи дім. Я скоро повернуся.

Пес дивився їй услід тривожно, ніби розумів: попереду день, від якого залежатиме не тільки її життя…