Після жорстокого вчинку багатія життя студентки пішло своїм шляхом, але час розставив усе інакше

Олеся не помітила, як звернула в старий район. Будинки тут стояли тісно, плече в плече, двори йшли всередину темними колодязями, а в повітрі пахло мокрим каменем, пічним димом і минулим. Сили скінчилися раптово. Вона опустилася на низьку кам’яну тумбу біля воріт старого особняка і тільки тоді зрозуміла, що її трусить.

Голова паморочилася. Перед очима плавали каламутні плями. Їй здавалося: варто заплющити повіки — і вона прокинеться в рідному містечку, під теплою ковдрою, почує, як мама на кухні ставить чайник, і все це виявиться сном, поганим, неправдоподібним, чужим.

— Дівчино, вам зле?

Голос був негучний, трохи тремтячий від віку, але в ньому відчувалося стільки людського тепла, що Олеся насилу підвела голову.

Перед нею стояв чоловік у довгому старомодному пальті. З полів його капелюха стікали краплі дощу. В руці він тримав потертий шкіряний портфель, важкий і ґрунтовний. З-під окулярів у тонкій оправі дивилися втомлені очі кольору міцного чаю — уважні, стривожені, без тіні празної цікавості.

— Я… я просто посиджу хвилинку, — прошепотіла вона. Щелепа дрібно тремтіла, слова виходили нерівні.

— На камені, та ще й у таку погоду, сидять тільки ті, хто вирішив остаточно розхворітися. — Чоловік насупився, і на його лобі зібралися глибокі зморшки. — Ви зовсім промокли. Живете далеко?

Олеся похитала головою. Думка про гуртожиток, про галасливу кімнату, про сусідок, які неодмінно почнуть розпитувати, чому вона повернулася мокра, бліда й без обличчя, викликала в неї нудоту.

— Послухайте, — сказав незнайомець м’яко. — Я розумію, часи такі, що будь-кому з перехожих вірити небезпечно. Але я не лиходій і не п’яний причепа. Мене звати Степан Якович, я викладаю в архітектурному інституті. Мій дім поруч, буквально за рогом. Ходімо, я хоча б дам вам зігрітися й напою чаєм. Інакше ви знепритомнієте просто тут.

Він простягнув руку. Рукавичка була м’яка, тепла, пахла старою шкірою, тютюном і книжковим пилом. Олеся дивилася на цю долоню, на дивного чоловіка, ніби випадково вийнятого з іншого, більш порядного часу, і раптом вклала в неї свої крижані пальці…