Молодий хлопець зняв кімнату в самотнього слюсаря, і сусіди довго не розуміли, що насправді відбувається в будинку

Двері здригнулися від такого удару, що чашка на кухонному столі підстрибнула й розхлюпала вистиглий чай. Артем стояв посеред коридору босоніж, у чужій розтягнутій футболці, і ніяк не міг зрозуміти, чому за дверима одразу кілька голосів кричать його ім’я так, ніби він украв у всього будинку останню совість. Микола, ще хвилину тому тримаючи його за плечі, зблід і машинально прикрив Артема собою.

— Відчиняй, Савчук! — верещала Оксана Бойко з квартири навпроти. — Ми все бачили! Весь під’їзд бачив! Ти хоч розумієш, кого до себе пустив? Бідний студент, казали ми, треба допомогти, а ви тут таке влаштували!

Слова били не гірше за кулаки. Артем почув за дверима важке дихання Зінаїди Павлівни, шаркання капців, чийсь шепіт: «Поліцію треба, дільничного». Телефон Миколи завібрував на тумбочці, потім ще раз, потім пішов довгим тремтінням, ніби всередині нього тряслися дрібні камінці. На екрані спалахнула назва будинкового чату й перші рядки: «Терміново всім подивитися, що коїться в третьому під’їзді».

Микола не відразу взяв телефон. Його широкі робочі пальці, звиклі до розвідних ключів і заіржавілих гайок, раптом стали безпорадними. Він змахнув сповіщення, потім повернув, натиснув не туди, глухо вилаявся. Артем ступив назад, ударився лопатками об стіну й відчув, як сором гарячою хвилею піднімається до горла. Сором був не за любов. Сором був за те, що чужі люди встигли туди, де їх не мало бути.

Відео було зняте з вікна на сходовому майданчику між поверхами, через темний двір, із сильним наближенням. У ньому тремтіла фіранка, біліла кухонна лампа, а потім були вони: Микола, який пригорнув Артема до себе, долоня на потилиці, обличчя, притулене до його скроні, і поцілунок, тихий, довгий, розгублено щасливий. У перші секунди запису хтось шепотів за кадром: «Тихіше, зараз, хай тільки відвернеться». І в ту мить Артем зрозумів, що вони перестали бути вдома…